Мовчанка залягла зборище, вкінці підняв руку Свен.
— Галляре! Йди і відбери від гриднів Гельгі присягу на моє ймення.
— Слухаю! — відповів Галляр з усміхом, вложив у піхви меч і підбіг у двір князя.
Тоді вже почався грабіж усіх дворів біля майдану, де варяги обдирали з трупів зброю та одяг. Сам Свен порозставляв варту і вернувся у капище. Тут господарювали вже варяги безшабашно, і без Еріха вони, певно, не пожаліли б золотих та срібних прикрас, самоцвітів на ідолах. Еріх не дозволив їм святотатства, дозволив тільки пограбувати майно Ярослава та його помічників, які жили по хатах біля капища. Даремне благав його волхв залишити йому хоч цінніші предмети. Еріх тільки засміявся:
— Конунг не має грошей. Вашого скарбу теж нема у теремі, треба ж київським гридням заплатити добичею. А що не можна нам ограблювати ідолів, бо ми боронимо їх перед хрестами, то мусимо ограбити тебе!
Від садів Рогніди вийшов хильцем переодягнений на звичайного ратника Мощанин. Споглядав скоса на гриднів Еріха, сходив їм із дороги, аж дібрався до Ярослава.
— Що це таке, Ярославе? Тебе грабують? Ти не пожалувався Свенові?
— Свенові? До нього під час боротьби і приступу нема. А наші боги — не його боги!
— Але ж ти йому союзник!
— Та ніби так, але... Видко, людям таких богів не треба, коли у людській біді навіть вусом не моргнуть!
— Що ж, це, видко, княжі боги, не наші! — сказав боярин.— А раз відцурався їх князь... Може бути, вони помстяться колись на князеві, але нам тепер не поможуть.
— Ба, ні! — швидко заперечив волхв.— Коли князь вирікається богів, а ми їх боронимо, то вони були б за нами. Видко, в них таки нема сили...
— Пробі, волхве! — закликав Мощанин і заломив руки.— Як же ж нам бути без них?
— Іти з народом або... приєднатися до нового княжого бога!
— Значить,— дивлячись убік, сказав Мощанин,— треба приєднатися до сильнішого. Це ясне! Але хто візьме верх?
— Той, за ким піде народ...
— Подай раду, Ярославе,— прохав Мощанин.— Ти волхв, серцезнавець.
— Рада є! Повідомити Олешича, що прибули полочани. Не будь їх, самі кияни були б рознесли варягів уже першої днини, а так затягнеться хуртовина надовше без помочі. Слухай! Отут, за капищем, росте бузина, а за нею густий горішник; там починається стежка, яка веде просто над ріку. Нею зійдеш над воду. Їдь на Стугну і скажи Олешичеві, щоб рятував престольний город для князя. Я заклену всі ворожі сили, щоб ти не зустрів на своєму шляху ні дикого звіра, ні ворога.
Мощанин щез у кущах, волхв за завісою у капищі.
Від майдану чулись оклики варягів, які тягли з хати утвар, одежу, поживу, худобу, птицю. У саду Рогніди полочани розкладали ватри. Сонце уже зайшло, а пітьма залягала повільно велетенський город.
XXIV. За Київ
Коли надійшла ніч, відношення сил значно змінилося. Путята і земські бояри не дорахувалися і половини ратників, які зразу йшли з ними наступом. Бідніші огнищани та челядь полянської віри покидали або повіддавали зброю та заявили, що їм ніяке діло до княжої війни. Даремне переконували їх купці та бояри, що під варязькою кормигою буде їм куди важче, а то й доведеться декому і згинути. Біднота знизала тільки раменами.
— В кого поламані руки чи ноги, вибиті очі чи потрощені ребра, цей так чи сяк хліба не знайде! Бийтеся ви, яким хочеться панувати!
Засібніше громадянство та всі християни стояли твердо при князеві, і сили було доволі, щоб утримати в руках старий город та Поділ. Зате не можна було і мріяти про те, щоб розбити варязьке гніздо одним ударом, як цього бажав Путята. Півтори тисячі варягів могли боронитися тижнями, якби не прийшла стороння підмога. Я другого боку, і варягів було замало, щоб опанували цілий город та пристані; тим-то й обидві сторони стали оглядатися за підмогою.
Вона найшлася для обох сторін рівночасно. Варяги своєю подвійною перемогою нагнали простолюддю чимало страху, і тої самої ночі нові сотні голяків-добровольців хильцем перебігли у Володимирів город, або т. зв. Нове місто між Берестовим та Старим городом, звідки легко було дістатися на майдан перед теремом і капищем. Свен радо прийняв їх, дав їм варязьких ватажків і послав їх грабити Володимирів город. Зате селяни з околиць Києва, з київського Полісся, з-під Вишгорода, Переяслава, Білгорода та Чернігова пообіцяли на третій-четвертий день наспіти з усіма ополченцями, які залишилися ще дома. Був це народ кремезний, завзятий, хоробрий, що звик до походів і небезпеки, тілом і душею відданий князеві, під рукою якого жив сито та безпечно. Так Путята міг рахувати на яких дві-три тисячі ратників з-поза Києва і на друге стільки зі самого города. Він ладився до вирішального бою.
Щоб забезпечити себе від несподіванок, хитрий дідусь придумав два способи. Передусім призначив кожному ратникові денну платню з княжого скарбу, а що важніше, її виплачено-таки першої днини всім, хто зголосився до назначених воєводами сотників. А що від двох днів перепинилася торгівля у городі, а у пристані через війну з печенігами не ставало заробітку, був це єдиний дохід бідняків. Він і знадив цілу юрбу людей, які хоч і не мали охоти боротися за чуже добро, але радо хапали за спис та лук для хліба. Після цього відправив Путята ці ватаги теж у Володимирів город пильнувати кожного руху варягів та боронити по змозі життя й майно тамешніх огнищан перед грабіжниками Еріха і Галляра. Вкінці вислав-таки посланців до Олешича.
Путята ждав, але Свен не спочивав ні хвилини. Прийнявши присягу від полочан, зранку закликав Галляра, Еріха та Земунда на нараду. Вона мала рішити, що робити, щоб якнайшвидше роздобути гроші, потрібні на платню ратникам з Полоцька та Києва. Еріх радив, щоб пошукати за ними на Подолі у пристані. Туди не можна було дістатися пробоєм, бо вже всі хати і вулиці були обсаджені ратниками Путяти. Але Свен знав, що у складах арабських і грецьких купців заховані ціннощі, якими можна було купити половину всієї Скандінавії. І вмить рішив уже другої ночі поплисти туди човнами. Після наради велів покликати до себе Мощанина. Тут показалося, що його нема ні в теремі, ні у гридниці, ні в капищі, ні у дворищі Рогніди. Боярин пропав, як камінь у воду. Саме тоді, коли Свен лютував з цього приводу, прийшов з поклоном до Рогніди старий Снорре і прохав конунга до неї на хвилину розмови. Свен знав, чого вона хоче, і засміявся: