— Сікопула!
Володимир тішився у цій хвилині, що всі вважали його за представника княжого почту, і міг свобідно бачити цю сцену. Імператор Василій ще грізніше зморщив чоло і стиснув губи. Та тут не витримав Ляйфр і засміявся.
— Мовчи, нещасний! — гукнув на нього великий доместик.— Перед порфірородним стоїш!
— А хоч би й перед Одіном! Князь живий, а Сікопула вбив один із бранців, що спасся від погрому, який ви підготовили всупереч волі Володимира...
Слова ці різко прозвучали під склепінням палати, та ніхто тут не розумів варязького говору. Але як тільки перекладач переклав слова Ляйфра канцлерові, а почули це найближчі, в залі зчинився шум, доки препозит не стукнув палицею об долівку.
— Тихо, його світлість канцлер хоче скінчити промову!
Згаданий достойник почервонів ще більше, але опанував себе і так кінчав:
— І так наш герой півночі добився Христової віри і хоч тут неприявний, то, певне, разом із нами кличе святому македонському домові: Ніка!
— Ніка! Ніка! Ніка! — повторили всі тричі оклик і поклонилися маєстатові.
Тут уперше права рука імператора Василі я порушилася дещо ласкавішим рухом, та і похилилася його голова з білою опаскою. Кожний полковник одержав посудину зі золотом, а Володимир кольчугу, шолом і меч.
Після цього препозит наказав усім з’явитися на обід у Хальке, і прийом було скінчено. Всі поклонилися і вийшли серед щебету птиць, реву левів і співу, який почали двірські співаки на 12 голосів у честь імператорів.
За обідом посадили варязьких ватажків за почесним столом, де сідали найвищі достойники держави. Володимир сидів, як Оляф, такий змінений на вигляд, що ніхто і не догадався підозрівати в ньому самого князя. Йому визначили одне з найвищих місць недалеко патріарха, як героєві, що один із перших причинився до великої перемоги.
З розмови за столом пізнати було надзвичайне збентеження у найвищих колах Візантії. Ніхто не знав, що сталося з князем — чи він крадькома від’їхав, чи справді згинув від якоїсь зрадницької руки, чи шукає помсти за змову, про яку міг довідатися впору від своїх шпигунів.
Володимир, слухаючи безладні фрази, жалів, що нема при ньому Анастаса, який роз’яснив би йому точно зміст усіх сказаних слів, бо тонкощі грецької мови були йому недоступні. Все ж він знаменито зрозумів, якою злобою дишуть на нього всі ті позолочені достойники. Серед величі візантійського церемоніалу він почував себе ніяково і непевно, головно з огляду на свою подвійну гру. Його геройська вдача домагалася від нього відвертого виступу.
— Устань! — нашіптувало йому геройство.— Пересунь меч ручкою наперед, гукни на Ляйфра, Гальфдана... Гей! Тут здався б Свен... Ні,— здригнувся.— Пив вино і потонув у задумі.
Так, без сумніву... Його варяги могли за годину опанувати Царгород та посадити його на тому самому престолі, перед яким щойно клонилася його голова. Здійснилась би мрія великого Святослава — Руська земля станула б ногами на Боспорі і Кавказі, а руками могла б сягнути по вінок Оттонів42. Та, на жаль, не було у нього під рукою сили утримати здобуте. Шість тисяч варягів — це була сила, яка могла на човнах побити кожний флот греків, а на суходолі розбити кожне піше чи кінне військо імператорів. Та він не самої пустої слави шукає, не чужих земель, а тільки добра для Своєї рідної...
Нагло почув, що хтось кладе йому руку на плече. Підняв очі і стрінув погляд препозита Михаїла.
— Вибачай, деспота,— сказав препозит,— час перейти у сади порфірородних. Наповни пахощами своє серце й ходи!
Тут указав йому на двох хлопців, з яких один подавав гостям воду та рушники, а другий обносив на золотій таці всякі пахощі: фіалки, амбру, нард та пижмо.
Володимир устав, вийшов з триклінію у сад і розглянувся. Імператори вийшли були вже раніше, і їх було видко обох у відкритій альтані під двома великими кипарисами. Близько них, наче з позолоченої бронзи, стояли чотири прибічники, а при столику біля цісарів сидів патріарх. Очі всіх трьох спочивали на ньому, і Володимир почув, як мимохіть кров напливає йому до лиця. Відколи ступив уперше на гарячу землю ромейської столиці, не мав він ще ні одної нагоди переступити порога двірських церемоній, якими окружали себе імператори. Нагадав собі слова остороги Анастаса:
"Не забудь, що ти, княже, у Візантії, де навіть у лева буває гадюча їдь, де між устами і чаркою чаїться смерть". Ось тепер уперше бачить, що Василі й та Костянтин розмовляють, п’ють вино, усміхаються, словом, показують людське лице.
— Чому ти, всесвітлий князю, не йдеш зложити чолобитні імператорам? Ось тепер після обіду можна тобі, як князеві крові, підійти до них і прохати собі якоїсь ласки.
Слова ці сказав препозит, беручи Володимира під руку.
— Я у службі великого князя полян-русів, чи як ви кажете, раусеїв. Від нього мені й ласка і гнів...
Препозит засміявся стиха.
— До цього я й говорю! — намовляв.— Від тебе може залежати доля твоя та всіх твоїх товаришів, як тільки захочеш. Одне слово порфірородних може тобі дати провід над усіма варягами, мантію і меч великого гетеріарха та вдесятеро більшу плату для гриднів та начальників...
— Як-то? Ми ж служимо Володимирові, а поки що його заступає Ляйфр.
— Князя нема, одним почерком пера канцлер виставить вам грамоту найму, а одне слово імператорів може, як захочеш, передати тобі провід. Тепер ми — союзники. Грамота може бути навіть на твоє ймення. Невідомо, коли сам князь з’явиться, і тоді може бути вже запізно...
Володимир мусив силою волі стримати приплив крові до голови від гніву. Та він умить зрозумів, що трапляється рідка нагода і треба її використати як слід.
— Пробі! — закликав.— Ніколи я не впав би сам на таку гадку. Це справді хвилина, коли можна перемогу чужого князя вчинити своєю. Чи це ти від себе чи від імператорів? — спитав живо Володимир.— Чи вони тебе послали?
Препозит зам’явся і почервонів. Він зрозумів, що зрадив душевні бажання імператорів, про які Оляф міг, навіть повинен був повідомити Володимира.
— Хрань боже! — жахнувся, наче наскочив на гадюку.— Я тільки бачу можливість вивищити хороброго мужа королівської крові, до якого склоняє мене серце, з другого ж боку, я знаю, що саме гнітить і займає високі уми порфірородних...