Боярин не пізнав його, але пізнала його жінка та Лелітка. Вони і пригадали батькові колишнього гостя. Боярин усміхнувся злісно і звернувся до жінки:
— Тобі, Славо, завсіди до вподоби все, що хоч здалека заносить грецьким хрестом!
Славомира спокійно відповіла:
— Як-то? Чому? Станко ж не вертається з Греції, а від поганих.
— Ну, так, але таки він син Ольги зі Збраничів...
— Що ж, може, вона нетямуща жінка, дарма що християнка?
Мощанин зареготався.
— Справді, дарма що! Багато дечого розказував Святополк про її навісну вдачу!
Станко забалакався з Леліткою і не чув нічого. Любу розмову з дівчиною перепинив таки сам боярин, питаючи, як уявляє собі своє майбутнє молодець.
— У мене чимала пайка залишилася після батька, та на ній господарює дядько з мамою,— відповів.— Я сам служитиму поки що у дружині, а там гадаю обзавестись хазяйством та осісти на землі.
Мощанин скривився.
— Будь я молодцем,— сказав,— я прямував би до кращого! Який чортяка знатиме тебе десь у Галицькій землі? Воювати з сусідами? З цього нема ні гроша, ні слави, ні княжої ласки!
— Краще купувати куни та гривні,— відповів молодець.— Добре і посидіти дома, зазнати щастя й гаразду. Досить я вже зазнав злиднів!
— Говориш, хлопче, якби тобі, а не мені, було п’ятдесят років,— засміявся боярин.— Та про мене! Про мене, балакай собі з жінками, а я пошукаю Добриню та Мстислава.
Старий, виходячи, зустрів Мирославу, яка саме відчиняла ворота. Коли вона побачила Станка, про якого знала, що був товаришем Доброгоста, оживилася й запитала про смерть брата.
Станко розказував довгу історію, а коли скінчив, дві перлини сліз потекли по щоках дівчини.
— Хай боги,— затремтів її голос,— заплатять тобі таким самим добром, як була твоя правда!
— Як-то? Ти сумніваєшся?! — крикнув.— Клянуся тобі хрестом, могилою батька та головою матері, що я не збрехав ні слова!
— Так? А чому ж батько дружить з Свеном, а ворогує на Романа?
Лелітка розплакалася.
— Ти не віриш Станкові, Миро, а зле робиш! Він тобі не продає своєї правди!
Мирослава похилилася над русявою голівкою Лелітки і поцілувала її.
— Не плач, сестричко,— сказала,— я вірю тобі і твоєму Станкові. Тут скривається якась загадка, а розв’язку до неї знає мій батько. Прийди, Станку, сьогодні ввечері до нас! — сказала і вийшла.
На вулиці зустріла Свена і не могла його обминути.
— Привіт тобі, дочко і сестро героя! — заговорив.
Дівчина завмерла на місці. Вона жила довго при Рогніді, мала чимало діла з варягами, тому й знала, що Свен недаром вітається. "Хто не женихається, тому й вітатись не треба",— говорили варяги.
— Привіт,— відповіла і хотіла йти далі, але Свен загородив їй дорогу.
— Зійди мені з дороги, хоробрий вікінгу! — сказала.— Не стояти мені з тобою на вулиці. Це не принесе честі найзнатнішому борцеві конунга Володимира!
Не знати чому, при останніх словах підняла дівчина зір. Свен відступився і пропустив дівчину.
— Сьогодні ввечері я буду у твого батька, Мирославо! — крикнув.— Не забудь зладити мені рога з медом, солодшим від твоїх уст.
Дівчина втікала до хати. Добігши, упала на долівку і потонула в задумі. До відрази, якою наповняла її вся поява несамовитого мужа, домішувалося ще щось інше, неозначене, дивне. Я кожного його руху та кожного погляду промовляла до неї якась недобра, злюща сила.
— Чи надовго пустила тебе княгиня? — спитав її старий Козняк.
— На два тижні! Вона сама виїхала у Вишгород, то й не потребує тепер мене.
Батько сидів пригноблений і зітхав.
— Чого вам, батечку?
— Чого питаєш? Відомо чого. Чи ти не знаєш ще, чим-то стає батькові син-одинак? Що ж мені, старому? Я найшов би ще, може, силу до помсти, так що ж? Князь перешкодив мені у цьому, бо винуватця взяв зі собою у далеку сонячну Грецію.
— Як-то, батечку, то ви знаєте, хто вбив Доброгоста?
Старий устав із лави і витягнув п’ястуки перед себе.
— Знаю, ох! Знаю. І кілько разів гляну на його обличчя, стілько разів виповзає з мого серця якась потвора скаженої злості.
— І хто ж це, той вбивник? — питала дівчина.
— Хто? Ха, ха! Ти питаєш — хто? А хто ж би, як не Олешич. Цей облесний, хрестиками обвішаний княжий лаполиз!
— Батьку! — скрикнула Мирослава.— Що ви говорите? Як це можливе? Хто кинув такий страшний наклеп на Романа?
— Так, доню, Олешич убив Доброгоста, щоб за тобою узяти все надбане мною добро. Його, сама ти знаєш, у тебе чимало, то і виплатиться! Ти ж знаєш теж, що при смерті Доброгоста було двоє свідків: Олешич і Станко Збранич. Тільки один Роман вернувся з тієї трійки. Станко в неволі, Доброгост... У мандрівці.
— Тату! — сказала дівчина.— Станко вернувся з неволі...
— Що ти кажеш?
— І підвечір буде тут. Він розкаже тобі усе, що знає.
— І що ж, що ж він говорить? — лебедів Козняк.
— З його слів виходить, що було справді двох свідків при смерті Доброгоста, але другий був не Олешич, а Свен.
Іскорка погасла в очах старого.
— Свен? Свен? — промимрив.— Ні! Це неможливо, це брехня!
Скрипнули двері, і у світлицю ввійшли боярин з Мощаниці, Лелітка і Станко. Молодець низенько поклонився бояринові і нагадав йому, що товаришував із Доброгостом. Оживився старий, зараз казав принести меду, а там спитав про пригоди Станка за ці два роки. Мав про що розказувати Станко, і старий Козняк стежив пильно за кожним його словом. Його очі, як колись очі Гордія Олешича, бажали добути із грудей серце молодця, щоб віднайти у ньому правду. Та коли Станко згадав ім’я Свена, старий помертвів.
— Спасибі тобі, сину, за правду. Я рад би повірити тобі, та бачиш, мені розказували про смерть Доброгоста інакше. Убивником мав бути Олешич, а не Свен, і я бачу причину, задля якої міг скривити душею Олешич, але не бачу такої причини у Свена.
— Може, і в нього найшлася б вона! — вмішалась Мирослава.
— Яка саме? — швидко спитав батько.
Одначе Мирослава не вспіла відповісти. Широко розпахнулися двері, і у світлицю саме вступив, побризкуючи довгим мечем, Свен. Із-під кінчастого блискучого шолома гордо дивились його глибоко осаджені очі. Він не помітив Станка і звернувся з поклоном до боярина.
— Привіт тобі, світлий боярине! Як із святого перстеня Одіна щоніч відділяються вісім золотих перстенів, так нехай помножуються щоніч твої гаразди, достойний! Хай цвіте весна на лиці твоєї дочки, а Фрігг, опікунка подружньої радості, нехай наділиться її рукою і силою вибранця богів — героя.