— Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатів, — прошепотів Кайдан благальне, а очі йому стали каламутні, гейби божевільні, й губи зсудомило, перекосило.
— Вдаримо, пане отаман, — просили козаки.
— А що, пане полковнику, — обізвався Сава. — Вони не сподіваються нашої налоги. Гадають, ми поламані приступом.
— Можемо полягти даремно, — в непевності сказав Мурашко. Він стояв спиною до турецьких екзекуторів, його ліва щока сіпалася.
— Я посадовлю своїх на коней, і наскочимо з брами, — запропонував Анастас Дмитрієв. — А ви — з валу. По драбинах, по колодах... Вмить добіжите. Вони ж он майже всі покинули шанці.
— Пане Анастасе, на вашу голову, — застеріг Мурашко.
— Що там уже наші голови, — махнув рукою Дмитрієв і крутою стежкою швидко пішов з валу. Його шабля метлялася на довгій перев'язі і гнула-збивала бур'ян.
— Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, — мовив до Лавріна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготувалися до випору. До ніг, під частокіл, клали довгі тичини, принесли з дзвіниці й ратуші драбини і позв'язували по дві та по три.
Знак, що Дмитрієв з комонниками вже стоїть біля воріт, подав з осокора ладижинський міщанин на прізвисько Цуцик. Ледве він вимахнув шапкою, всі заворушилися, шугонули по драбинах та тичинах униз, декотрі просто стрибали на купи гною та соломи, насипані турками в рів.
Сутичка була коротка: з шанців їх зустріли ріденькою стрільбою, випалило кілька гармат — гармаші та секбани кинулися навтьоки. Одначе, побоюючись можливого козацького випору, турки ще раніше поприковували ланцюгами до стовпів усі гармати. Козаки рвали гармати бал емез та колонборни й трохи менші — шахане, але нічого не могли вдіяти. Тільки в одного січовика був з собою молоток та свинець, він збив кілька метників-прицілів та заклепав три колонборни, в решту жерл понабивали землі, а тим часом інші шарпали лозову заплітку шанців, руйнували вал. Треба було поспішати, бо з хвилі на хвилю могла налетіти татарська кіннота й одітнути їх од міста. Похапали кинуті турками прапори — їх було не мало, аж тридцять сім, зібрали зброю, декілька чоловік котили бочки з порохом, тягли дві гармати шахане, які їм вдалося вирвати зі стовпами, подалися до валу.
Пізно ввечері ховали перших убитих. Накрапав дощик, в попа на лисині поблискували краплі, він читав молитву швидко, дивився кудись угору. Нефарбовані труни двома рядами біліли перед ним;
Лаврін і Марко стояли по той бік могили. Лаврін теж дивився кудись угору, а Марко пожадливо вдивлявся в обличчя убитих, неначе вони могли відкрити йому щось таке, не знане досі, й мінився на виду. Важкі віка сховали їх од нього, він повернувся й пішов у темну сутінь вулички.
Лаврін ледве наздогнав його. Перехреста теж вразив похорон — на Січі здебільшого ховали старих дідів, він їх майже не знав, і були ті люди для нього десь там, за далекою межею, за глухою стіною, просто вони вже оджили своє (сам же почувався майже безсмертним) , а тут падали поруч такі ж, як і сам, молоді парубки та чоловіки. Й невідомо, хто поляже завтра.
Короткий випал посмертного салюту вдарив у спини, вони несамохіть, уже вдруге за день, взялися за руки й побрели, неначе покривджені діти, під густе шатрище в'язовника в темну каламуть вулички.
III
Султан копнув ногою, й легенький горіховий столик на низеньких ніжках полетів шкереберть. Забряжчали золоті таці, й на жовтий китайський килим посипалося мускатне.печиво, пахучі жолуді, персики в меду, солодощі з амброю, пиріжки з фіалками та гіацинтом.
Нечестиві собаки! Вони хочуть зацукрити його душу, підсовують чаші з мускатним вином, а вісім тисяч його кращих воїв уже осушили чашу смерті. З кожного вийшла кров і душа, душа полетіла за морські надра в рідні краї, а кров угноїла чужу землю. Він витрачає силу біля цього нікчемного містечка; ще тиждень облоги, й йому вже не буде з ким іти на Київ і далі, на північну столицю. Він стає посміховиськом в очах усього світу. А стамбульські кравці вже шиють тріумфальний каптан з відкидними рукавами для цілування. Так, султан уже давно збагнув, що похід не буде тріумфальний, як те пророкував візир Мустафа. "Одкладемо, — сказав той, — розор Римської держави до іншого часу. Вона зараз не така погибельна для нас". Одначе воювати королівства Римської держави почесно й вигідно для скарбниці, а воювати оці Ладижини, про які не чули в жодній столиці світу, важко й принизливо для великого падишаха. Це остання підмова, на яку дався султан. Далі візир нехай воює з чорними джинами на острові Родос, куди його повезе галера одразу по закінченні цієї війни.
Султан прибув з-під Кам'янця учора ввечері. Приступало ж козацькі міста військо під рукою сердара [7] Мустафи-паші. Магомет вручив йому командування не тому, що покладався на його великий бойн'й досвід, а тому, що так нараяв великий візир — Ахмед-паша. Зараз султан ще раз упевнився в мудрості великого візира Кепрюлю, який радив йому й зовсім не переходити дністрових вод. Зупинитися у повойованій Молдові, де мають багато палаців, котрі, може, й поступаються стамбульським, але теж гарні. Звідти до козацьких міст — палицею кинути, він завжди може приїхати на тріумф.
Зринала думка — чи таки не вернутись у Фракію. Але воднораз в душі запалала злість. Сім днів згаяв Мустафа під цією нікчемною фортецею. Султан далі не міг всидіти в Кам'янці.
Три служки в синіх халатах, чашнігіри, тихі й непомітні, немов летючі миші, збирали розкидані солодощі.
Всі наче змовилися ("вони й справді у змові!"), намагаються відвернути його погляди від міста. Позавчора під Кам'янцем влаштували полювання, і він гасав поміж жовтоголових соняхів, арабаш зламав ногу, а він вполював... порося. Повелитель правовірних, великий мисливець вполював гидотне порося! Хіба для таких ловів приїхав сюди він, Магомет Четвертий, охоронець віри й воїн, що має несхибний удар і хоробре серце! Он лежать його меч і лук, повсякчас нагадуючи, що він мужній воїн і великий полководець. У той же час з гіркотою, навіть з огидою зізнавався собі, що похід утомив його, що, позбавлений розкошів і втіх палацу: мудрих бесід високих учених — мудерів (адже вельми любить поміркувати про вади та дивацтва інших народів), заспокійливого співу фонтанів, магічних танців єгипетських танцівниць, — втрачає звичну рівновагу, що невдачі війська під Кошицею й Бершаддю похитнули його віру. Злісний голос нашіптував з-поза спини: "Ти — кепський воїн, ти звірився на своїх полководців, аби потім всю провину скласти на них". Ні, він хотів кермувати військом сам, а вони відвертали його від того... Це вони затримали його в Кам'янці.