Десь глибоко в душі Марко відгадував, що та Лаврінова погорда є зовсім не погорда, а відомств за старцівське дитинство і певність, що дійшов, зросту й сили — більше покривдити себе не дасть нікому; він, Марко, такої певності не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому іншому Лаврін — неначе дівчина. Його душу легко сполохати бридким словом, він гидливий, і над тим Марко часто кепкував; з сором'язливості й ота Перехрестова погорда. Він зодягався в неї, як.у сталеву кольчугу.
Найкраще їм бувало, коли вліті Лаврін одпрошувався у Сірка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кілька днів десь на недалекому острові. Збирали чаїні та качині яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в курені з гілля та очерету, запливали в очеретяні нетрі, вилазили на найвищі дуби. Все те — в доброму змаганні, в щирій приязні. Вночі прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужість — випробовували себе. І мріяли. Про чати на Козацькому Полі, про походи на Крим. Звісно — в одній команді. Там, серед плавнів, Лаврін та Марко й самі були як молоді звірки, такі ж прудкі й дикі, чіпкі й гінкі — в одну мить могли в-идряпатися на височезне дерево, пірнути в воду й виплисти десь в очереті, пожувати його солодкий корінь чи з'їсти по сирій рибині.
Вони були крихітною часточкою плавнів. Проте Лаврін був трохи іншою, аніж Марко, часточкою. Лаврін жив з ними одним життям і любив їх споглядати. Він любив їхню сумовиту красу — чомусь з усього найсумовитішу. Його тривожив дощ у плавнях, лілеї в затишку, осінні верби, що тихо ронять на плесо схожі на човника листочки. Він милувався летом самотнього ворона, коли той викруглював дивовижні чаклунські кола, й відтавав душею біля диких каченят — малесеньких, пухнастих грудочок, що, смішно хилитаючись, бігли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або купував у монастирського богомаза) й вербу, і каченят, одначе те в нього не дуже виходило, тож не показував своїх малюнків нікому. Бо Марко вже й так підкепковував над ним; задивиться Лаврін на зграю рибок на бистрі або на пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим часом або хвоста йому хмелевого причепить, або при гурті вимаже сажею вуха чи й просто візьме на висміхи.
Й через те Лаврін пильно приховував той триб СБОЄЇ душі, стндався його, бо й справді, хіба мусить кортіти козакові малювати півні та ружі? То з руки тільки дівчатам, а якщо вже щось малювати, то коні та думбаси, півонії ж та півники тільки так, для забавки.
Лаврін не помічав, як пролітали дні, він би й зовсім не вертався на Січ, а Марко починав нудьгувати. Лаврін — найближчий Марків товариш, але Марко й з іншими молодиками водив дружбу. Здебільшого Лаврін не міг прожити без Марка й дня. Іноді починав ревнувати. Здавалося б, мало бути навпаки. Лаврін і вродою вдатний, і у військових вправах спритніший, і грамотніший. Ще й увесь на виду, душа, як і кунтуш, розстебнута на всі застібки, ходять він навпрошки, а коли перечіпається, тільки дивується. Цим трохи схожий на отамана. Той перебрів огненнії ріки, а обдурити його в справах домашніх, житейських може й дитина. Потім сам здивується власній наївності й тому, що так легко дався на підмову. Марка ж обвести кругом пальця не вдасться нікому. На дні його душі зачаїлася жарина недовіри, від якої зайнялася інша жарина — хитрості. Либонь, їх і закинула туди лиха доля, вона котила його з високого горба, через байраки і терни. Лавріна он прикохав сам кошовий отаман, а йому, Маркові, щоб добутися до гуртового казана, доводиться або пролазити попід руками, або хапати через голови. Змушений був і відманювати когось від казана й при тому дивитися чистими очима. І починав ненавидіти тих, хто при казані. А потроху — і всіх інших. І почував маленьку зверхність над ними. Й над Лавріном також. Тонко підмічав людські вади і вмів їх лицедійськи передавати. Багато знав про потаємний світ людської душі й просто про світ, найперше про Січ — що і в якому курені сталося минулого дня, про що говорили значні козаки на крузі, звідкіля прибули посли і хто їх приймав у військовій канцелярії.
Коли вони вдвох, Лавріна мало вабили парубоцькі грища, кінні перегони, всілякі змаги. Серед січових молодиків існувало запекле суперництво — скочити на необ'їждженого коня, переплисти Дніпро на порогах, схопитись "навхрест" або "попідсилу". Марко сам до тих змаг не вдатний, одначе володів неперевершеним умінням звести в герці-задирачці інших, Лаврін волів випробувати себе на тих же порогах наодинці, не любив виставлятися на миру. Так вони й жили, і всі трохи дивувалися їхній дружбі, але їм до того було байдуже. А потім у Лавріновому серці з'явилася Киліяна. Й Марко мовби віддаленів, але тільки ледь-ледь. Затинаючись, червоніючи, Перехрест гаряче й захоплено розповів Маркові про Киліяну. Марко зрадів щастю товариша. А сам прийшов у курінь, і стало йому чомусь сумно.
... Марко кліпнув очима, оглянувся. Хіба він не радий Лавріновому коханню? Щирому і світлому, якого, мабуть, ніколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дівчина, як Киліяна?
Донедавна про це не думав. Сам міг осміяти будь-чий ґандж. Коли допікав кого до живого, аж ніби почував радість. Підводив кого під курінного — й щось пощипувало в душі. Знав і те, що ніхто не виплете: зі слів так тонко сильця, як він, не вхопить швидше за нього чужої мислі, не розплутає її на стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський уряд. Але казали так немов: на посміх. Бо ж бачили в ньому штукаря, мартопляса. Й тоді в ньому щось піднімалося до важкої образи, яку мусив гамувати. Адже, опріч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що не дурніший не тільки за осавула свого куреня, а й за курінного. З порадами ж не поспішав, тримав їх при собі.
Нелегке то було життя, але сподівався на якийсь неймовірний талан, сподівався, що виб'ється нагору, твердо вірив у це. Іноді у замрії уже й дивився з тієї гори на інших. Знав напевне одне: вибившись наверх, допоможе й Лаврінові.
А в Лавріна таки глузду не повен казан. Бо ж хотів покинути кошового, піти в курінь. Простим козаком. Всі попередні джури — хорунжими, осавулами, декотрі мають свої зимівники. Випросили виморені чи вигублені татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврін чогось допне собі. А біля нього, либонь, покористається й він.