— Чого мовчиш? — розбив Жданові думки Сірко.
— Та оце хочу запитати — чи усі тут злодії?
— Ти ба! — здивувався отаман. — Гострий маєш язик. — А сам милувався парубком: служив у гетьманському палаці, а погляд має чистий і ясний.
— А чого ж, отамане, завдаєш злодійство?
— Крадіїв не приймаємо, — примирливо мовив Сірко. — Але ж мусиш сказати, що помишляєш і чого прийшов?
— Що помишляю —.те відає бог.
— Нехай і так, — погодився Сірко. — Перед його правдою ми всі рівні.
— Чим умієш промишляти? — втрутився у розмову Яковлев. — Тобто до чого звикла рука: до шаблі, ціпа, шила, чепіг... ложки?
— Вмію порати коней... Трохи — писарювати, — й почервонів, бо не хотілося признаватися, що свічкогас. А він і справді в останні роки навчився грамоти, й казали, що з нього путній писар. А ще він почервонів, бо пригадав брата, січового підписаря.
— Нам треба, щоб умів тримати шаблю.
— Це куца думка. Перо теж комусь потрібно тримати, — одказав Ждан. І тим особливо сподобався Сіркові.
— Хлопець ти, бачу, кмітливий, — усміхнувся. — Йди до мене в джури.
— Дякую, — крутнув довгою шиєю парубок. — Я вже слугував одному...
— То ти мене ставиш на одну половицю із смердючим паном? — скипів Сірко і аж кулаком грюкнув.
Але парубок не злякався й цього разу.
— Якби ставив — не прийшов би сюди.
— Таке виходить, ніби ми до тебе просимося, а не ти до нас...
— Я — до товариства. Дозвольте, пане-батьку, в курінь... Я таки хочу... навчитися тримати шаблю.
— А для чого? — запитав Сірко.
— У ній більше правди, — одказав Ждан.
— Куца думка! — засміявся кошовий. — Дивлячись у чиїх руках та шабля. Гаразд. Іди, виваж власним серцем, що важче. Впишіть його до залоги.
Ждан вклонився Сіркові, пішов слідом за дячком, який повів усіх трьох прибульців до церкви.
Останніми були двоє татарських аг, які сутяжили між собою за пограниччя урочищ. Не розв'язали своєї суперечки яі в Перекопі, ні в Бахчисараї, приїхали на Січ. Вклонилися Сіркові, казали одні й ті ж слова.
— Як ти скажеш, так і буде.
Це були хоч і ошатно одягнені, але втомлені й засмикані люди, такі втомлені, що в них уже й злість перегоріла.
— Пробі! — заволав Сірко. — Та при чому тут я?
— Як ти скажеш, так і буде, — знову вклонилися татари. — Ти справедливий. Нам немає більше куди їхати.
Врешті Сіркові вдалося спровадити аг. Пообіцяв розв'язати їхню суперечку, але спочатку мав послати на ті урочища свого осавула.
Провів за вікном позивачів довгим поглядом, а тоді підвівся й собі, пішов на крам-базар. Не запрошував з собою ні Брекала, ні Яковлева, ні будь-кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступає не в широкі ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палісаді лаз. З одного боку, воно достеменно так, з іншого ж... Десь там чекає на нього Мокій Сироватка зі своїм чорним горем. Сьогодні впівполудні зустрів його на майдані. Сироватка потоптався на місці, подивився отаманові в очі, аж в того по душі потекли гарячі струмені, сказав:
"Покликав оце братчиків. Хочу пом'янути чисту Лаврінову душу". Він не запрошував кошового — не одважився. Сірко допіру згадав те, згадав усе інше, й йому засмоктало під серцем, вже знав, що не зможе погасити той лихий вогонь пекучим зіллям. Він не вельми собі попускав — у поході, в дорозі й на Січі в будень з чаркою розминався рішуче. Поклав собі таку заборону й тримався її пильно. Хоч не був і святенником, як деякі інші. Серед запорожців немало таких: або ж поїхали на лимани множити статок, або ж дали обітницю тверезості богові. То суворі люди, майже святі, але повна зумисна святість чомусь ніколи не тішила отаманові серця. Вона йому чомусь виділася жовтою, як віск, і твердою, як прісний сухар. Любив хміль життя, хміль бою, а часом і хміль вина. Щоправда, нині на Січі той хміль розбродився: скрізь верховодили буйні голови. Січ гуляла, Січ віншувала звитяжний похід. Крам-базар клекотів, як Дніпро біля "Пекла". Витинали музики, вставала на майдані курява, дужі горлянки ревіли, аж рвалися з припону перелякані верблюди, якими приїхали купці з-під Перекопа, самі ж іноземці поховалися на заїжджім дворі й хутенько та дешево спродували крам тутешнім крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з розчинених вікон валував дим, здавалося, там курили смолу. Біля пристані, просто посеред дороги, вивернувши проти сонця голе черево, спав п'яний козак. Мідно горіла в лівому вусі сережка, великий рот ширився вибитими передніми зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах — відав тільки він сам.
За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях двоє козаків. Сірко подумав: зараз запорожці до військових вправ мало охочі, може, стали на герць з перепою? Й поспішив, поки не дійшло до крові, а відтак і суворої покари.
Дивина: обоє не п'яні. Один — велетенської статури, широкий у плечах — натирав, другий — молодший, тонкий у стані — закладався. Той козак, що натирав, видався Сіркові схожим на Кайдана. Він вимахував шаблею, мовби граючись, вона в його руках свистіла, шипіла, то завмирала в повітрі, то зблискувала — не здибитися. Невелика крива шабля доброго булату з коротким, вуточкою, перехрестям; шабля ж в руці молодого козака — велетенська, потовщена на кінці, з широким і довгим кресалом-перехрестом, воно добре захищало руку, але заважало при замахові.
— Важка шабля — дурна шабля, — гомонів разважливо схожий на ведмедя козак, немовби не ширмував, а сидів з козаками на колодках, — вибирай оружжя по руці, а не по страхові. І не лінуйся, швидше повертайся. Ось так. Зліва рубаю, зліва, прикривайся! — І в голосі вже побрязкувала погроза. — Тепер з правої руки, по нозі, по плечу, по голові... Ну ж, ну... Заміряйся очима в одне місце, а бий в інше. Отак, отак...
Козак натирав усе дужче, він розпалився, шабля його викреслювала кола вужчі й вужчі, молодик — спантеличений, збитий з місця, зляканий, задки відступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий, вище людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у воді по кісточки, по коліна, по пояс. А шабля в руці козака-велетня сичала, як гад, стригла на січку зелений ситняг, він падав на воду, обсипав молодика з усіх боків, і той врешті злякався не на жарт, заволав: