Не ходив він у село і вдень, навіть у неділю товкся біля млинових ступ чи ж ставив ятірці по річці, — бо й чого туди піде, що йому там робити? Ні родичів там у нього, ні приятелів, а з чужими людьми Ждан заводити знайомства не вмів. Кайдан же — навпаки, мовби й не набивається нікому в дружбу, одначе всі мають його якщо не за приятеля, то за доброго знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз на віку. Те, що Кайдан частенько споряджався в село, Жданові байдуже, а що почав заникувати в шинок — непокоїло. Зіп'ється козак, а словами ходить, як і ногами, — тільки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик він обходити ями та пнища, й багато знає, і часто втелющується не туди, куди слід. А мовби й розумний, і дошпетний, і хитрий. Кирило вже знає майже всіх у слободі, й розказав Жданові, що сотник у слободі — зух і крутій, зайшлий здалеку, зумів отуманити колишнього старого ониськівського сотника Зуба, запав у його мислі байками, що має свій хутір і худобу десь аж за Києвом, і очарував його дочку, одружився з нею, посів сотництво, а тоді виявилося, що немає в нього ніякого хутора — гольтіпака, тільки вбрався в пишнії шати — поведенції шляхетні знає, й заходився виживати Зуба з власного обійстя, й билися вони з тестем на щаблях, і рубонув тесть зятя так, що ледве й дух з нього не вибив, ще й досі той не оклигав, а сам Зуб у сирому льосі — секвестрі — сидить, а ще там сидить ґвалтівник з чумаків — зґвалтував у житі молодицю, теж суда дожидається. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть вони з Жданом мішки з мливом до пізньої осені, а тоді подадуться на Січ, щоб на башлівці пристати до якогось зимівника або вигідно найнятися до когось з сиднів — у гніздюків робота важка, й небезпека краєм їхнього поля ходить, одначе й заробітки значні. А може, вироїться похід у краї басурманські, то вони пристануть до війська. Ждана дивувала безпечність його нового товариша, а також те, що той не кладе у мислях далекої тасьми, живе недалекими днями й не збирається нічого в своєму житті міняти. Либонь, уже звик, отак і козакуватиме до старості, аж поки не одвезуть до козацького шпиталю або не складе на Дикому Полі голови. Й не сниться йому ніколи власна новенька хата — нехай навіть маленька, вистарана всім життям, з кружган-ком і високим димарем, з квіточками в горщиках і черепочках при вікні, з мальованими по комину голубами й рядняною наміточкою, що нею завішена піч, а з печі пахне борщем і гречаною кашею на підсмажених вишкварках. І од тієї думки своїм малим розумом Ждан дійшов до думки більшої, значнішої — про те, що й оборонити всі ті розкидані по обох берегах Дніпра хатки тільки звідси, з Січі, немога, що обороняти їх треба з усіх боків, а без того неможлива вітчизна. Кріпко думав над тим молодий козак, сидячи на старому вербовому пнищі та спостерігаючи, як від одного верболозового куща до другого перебігають по рясці й лататті маленькі дикі курчатка, такі легкі, що їх утримують мізерні листочки ряски. Іноді з куща вилітала доросла курка й розпластаною ганчіркою падала в другий кущ, по тому звідти долинало неголосне покохкування та покиркування. Воно не вмовкало навіть тоді, коли біля млинів злітав голосний гомін і починали крутитися зі скрипом водяні колеса, перекидаючи воду, невпинно прошкуючи вперед і... залишаючись на місці. Перекидають вони її перед Ждановим зором вже півтора місяця.
О цій порі крутилися не всі камені — здебільшого працював один млин. Ось почнеться молоча, а там приспіють весілля, храмові свята з паляницями та пампушками, коржами та пиріжками, тоді й обидва млини не впоруються з горами мішків, які лежать на помостах, чекаючи своєї черги.
Одначе в п'ятницю запрацювали всі камені і всі ступи — прибула козацька валка на дев'ять підвід. Невеликий острівець сповнився гомоном, цвьохканням батогів, скрипом коліс. Козаки повипрягали воли, а самі взялися носити на помости важкі мішки з житом та пшеницею. Вони подавали їх на кіш, а Кирило зі Жданом та ще шестеро наймитів великими дерев'яними совками черпали ще гаряче борошно й набивали його товкачами в порожні мішки. Запах млива був особливий, олійно-густий, приємний, дуже мирський і подобався Жданові. Як і запах коломазі, якою ватаг валки мастив колеса воза (він уже розвантажився). Робив це ватаг дуже повільно, підважував спиною полудрабка, зсував колесо на самий край осі, мастив вісь, далі кльоцав квачем і ступицю, насовував колесо назад і втикав притику. Знову піднімав спиною воза, прокручував колесо і аж тоді брався до другого. Припорошений борошняною віхолою, з білими од борошна вусами походжав по помості Федір Пиво і вдоволено погукував на наймитів.
— Хутчій, Ждане, перебирай ногами.
...Ждан ішов по скрипучих дерев'яних сходах угору, на його плечах — велетенський мішок, що так і водить, так і хилитає парубком з боку на бік, і випорскує з пальців коротко зав'язаний чуб, і гарячий піт виїдає очі. Одначе не біда. Скине мішка, витре піт— і знову до воза. А під возами лежать запорожці, палять люльки, гомонять, в обід до них підсяде й Ждан, увечері також, і вже наслухається вістей з усього світу, і знатиме він, що діється в гетьманській столиці, і в Москві, і навіть у Відні. Мудрі люди запорожці: мандрують по всіх світах, розставили по всіх перевозах застави, й ловлять у митні сіті свіжі вісті, й засилають своїх вивідників у далекі степи, а чого не знають, те домислюють, та так, що іноді й не одвієш правди від домислу. І водиться у них — що знає один, мусять знати всі, навіть в отамана немає од війська таємниць. Вже й зараз Ждан носив під мокрою чуприною стільки новин, що вони ісрлися одна об одну, як жорнові камені. Перша — Січ написала нового незичливого листа гетьману Івану Самойловичу, друга — йдеться до великої війни царя московського з турками, третя — цар московський хиріє, й невідомо, чи одужає. І всі звістки важливі, й такі великі, що Жданові не охопити їх своїм розумом. Побреде в Самойловичеві палати (приплющить очі й бачить кожну світлицю), а вже треба мчати конем під Чигирин, де поставив свого намета князь Ромодановський, заникне в намет, а звідти — прямісінько в царські палаги й плутається в них, а доступитися до царя не може.