На острові лишилися кармаш, двоє доменщиків, Кирило та Ждан.
Під обід кармаш і деменщики поклали в сіткового човна Жмурка й теж одплили од острова. Плавба їм клалася важка — супроти течії, супроти ночі з покійником на сіні. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило відмовився, за ним не сів у човна й Ждан. Ще раніше, коли посунув по воді байдак, Кирило сказав Жданові:
— Тобі, хлопче, з ними не по путі. Якщо хочеш — тримайся мене.
— Ви ж там на нас окріп не лліть, — гукнув на прощання кармашу і деменщикам.
— Чого нам на вас його лити, — розважливо мовив кармаш. — Ясна річ, ні ти, ні хлопець на таке бузувірство не важилися б.
— Спасибі на вірі, — сказав Кирило. Вони лишилися на острові вдвох.
— Лаштуймося ж у дорогу й ми, — мовив, коли човен із зарізаним рибальським отаманом сховався за кугою. — Краще б переночувати в курені, азиж блукатиме по острові Жмуркова душа.
— Куди ж ми поправцюємо? — запитав Ждан.
— Є одне містечко, — невизнгічено відповів Кирило. — І стоїть там дуб дупленатий, нікому не винуватий, не жне, не молотить, а готовеє колотить, дасть їсти-пити й нам заробити.
Ждан згадав білих крячків, і йому стало сумно. Пхалися вгору проти дніпрової течії малим задирчатим човником й першу ніч перебилися на острові Британі проти Скарбної, серед піщаних кучугур і розкопів, які лишилися од старого городища. В розкопі-канаві розклали невелике вогнище і зварили в казаночку юшечку з окунів, яких Кайдан наловив на п'явку під очеретом. Деякі розкопи на острові були недавні, й Кайдан сказав, що робили їх запорожці, шукаючи скарбів. Серед січовиків є чимало таких, які вдовбуються в старі могили й підкопуються під печища, а також шукають скарби за допомогою цвіту папороті, розрив-трави або чарівної палички. Тих скарбів чимало закопано в степу — ховали їх татари при втечі, й козаки також, і прибиші, які потім гинули самі, — чимало їх і по урочищах та старих селищах.
— На цьому самому острові і я колись длубався, — сказав байдужим голосом Кайдан. Він лежав на боці біля вогнища, червонуваті відсвіти грали на його великому, круглому, бровастому обличчі, і від того воно здавалося вельми грізним; застрашливим, якби не знав, що той твар до доброї душі бог дав помилково, забоявся б. — Блукав тут по острову жовтий, з білими очима бездомний пес і все сідав на одному горбочку, отамо за розкопом, — вказав у сутінь ложкою Кайдан. — Я й присочив те місце. Але цвіту папороті не знайшов, хоч цілих три ночі просидів на клечальній неділі в лісі. Й саме через те... Лежу я за кущиком у долинці, а пес на горбочку сидить. Ніч — ні темна, ні світла, я ту псюку ледве бачу. Коб же, думаю, не розворожив скарбу, й тихенько до нього: "Цюцю, цюцю". А він мені улад на відповідь басюрою: "Кирику, Кирику". У мене й чуб дріттям, а все ж лізу до нього. Він гарчить, і я гарчу — обдурити його хочу. Схоплю, думаю, за хвоста, а тоді вже без приворотного зілля скарб з нього витрушу. Й таки схопив. І трусонув. Тільки він як рвонеться... Одне слово, не втримав я його, а вранці прийшов на те місце, а там ковляшки собачі. Білі. Я покопався під ними й викопав кінського черепа. Либонь, приворотень на тому коні їздив. Якби була в мене розрив-трава, перевернув би я той череп на доброго коня, а так...
Наплів кошів Кирило Кайдан, сам небавом висвистував носом "журавля", а Ждан до ранку не склепив повік. Все йому увижався жовтий пес з вишкіреними іклами і кінський череп. А потім подумав, що в отаких ось місцях уночі люблять бродити покійники, всілякі упирі, та й просто всі ті, хто помер без каяття. Ясна річ, всі косоокі помирають без каяття, а це ж їхнє городище. Підлізе такий з ножем у вищирених зубах...
— Бр-р-р!
І зітхав теплою хвилею Дніпро, й плакав десь куличок, зовсім як грішна, вигнана з раю душа.
— Ти мені такого не розказуй проти ночі, — попросив уранці Кирила. — Не спав я зовсім...
— Отакої, — щиро здивувався Кирило. — Треба було перехреститися тричі і "Отченаш" прочитати. Ніяка нечисть не причепиться.
Наступного вечора обоє умлівали біля гречаників із сметаною і наваристого бобівника, якими їх пригощала шинкарка Ївга Гноїха, чорноока молодиця років тридцяти, її корчма стояла неподалік від слободи Сірий Камінь, що над річкою Сурою. Біля корчми шамралося чимало всілякого непевного люду, казали, що Гноїха переховує крадене, а то й самих крадіїв, і підторговує порохом та набоями. То, може, й неправда, що в Солодкій корчмі (так вона називалася) можна було розжитися на шльонські сукна та кожухи, зате медами корчма славилася. Й не тільки медами. Недарма — Солодка. Скрізь по запорозькому пограниччю попритулялися такі корчми, їх намагається згладити гетьманська сторона, — збираються в них всілякі збродні, звідти найлегше добутися в саму Січ, — запорозькі діди теж киплять проти них, насилають команди, і, якщо вдається, ті сплюндровують корчми та шинки дотла. Бо славляться вони своєю нецнотою, там завжди валасається кілька дівчат, що їх називають хльорками або потіпахами. Про людське око вони вважаються шинкарчиними наймичками, а насправді справляють і іншу службу. Й летять у ті шинки запорожці, наче мухи на мед. Та й де ще погуляти козакові, куди подіти заморські таляри, єфимки, чехи, якщо їх у чересі, аж пузяці важко! А вже як налетять такі молодці після походу, то не підступись ні гетьманська, ні запорозька варта. Шинкарку і її наймичок в обиду не дадуть. І ходить тоді корчма ходором, ламає тесовії мостини гуртовий гопак, троїсті музики міняються щогодини, меди ллються, наче дніпрові води на порогах, і у всіх, хто в тих шинках побував, ще кілька днів по тому злипаються губи і гудуть у голові солодкі джмелі.
Зруйнує варта корчму, вона небавом вирине в іншому місці. Спочатку як маленька земляночка... Далі — хижа. А далі й дім з кружганком на дві половини, із світлицею і горницями, з льодовнею і стайнею, з коморами та прикомірками. Саме такою й була Солодка корчма.
Солодка шинкарка в голубому очіпку та жовтих ботах линула до Кирила, й він не одводив її рук, одначе спати пішов не у ванькир, куди вона його кликала, а під повітку на сіно. Задушливо пахла лепеха, пахло вишневим клеєм, — вишні посхилялися на стару повітку, — дроком. Кайдан крутився, не спав, а тоді сів і набив люльку, заходився викрешувати вогонь.