Оце і весь спомин про батька. Той загинув, коли Іванові не виповнилося й десяти років. Батько був схожий на Нечепу, надто вдачею — добрий і сумирний.
На дні байрачної приладі споночіло швидко, одначе з того ж грушевого гілля вже випручався тонкий, але ясний серпик місяця, й золотими ґудзиками розсипалися по небу зорі, й грушевий корчик салапав двома язичками, — відсвіти од вогню грали на обличчях, на ложках і чарках, на мідному куманцеві, що стояв посеред сірячини, розісланої для вечері. З неба, з Чумацького Шляху, сипався білий пилок — божа сіль, святі досолювали й без того круто присолений куліш. Він був гарячий, заправлений салом і диким часником, ще й зараз, вже знятий із жару, вже на землі, пафкав і белькотів щось у гарячці та пускав пару. Перший черпав з казанка білою липовою ложкою отаман, за ним — Нечепа, срібною, турецькою, і вже по тому Курка — мальованою, круглою, великою і щербатою. Докучали комарі, й Нечепа кинув на жар кілька сухих кізяків, димок потягло вгору, він заструменів і танув у темно-синій безодні. Пили калганівку, їли куліш із тертим горохом, ласували раками, запиваючи їх березовим соком.
— Їмо-їмо, а наче й не їли, — сказав Курка, витягуючи довгу, як у гусака, шию та заглядаючи в казанок. — Коли б, пане Іване, не того... Колись пригощали мене таким кулешем. Блукав у плавнях і набрів на косаря... Він і запросив до вечері. Казаночок маленький, їмо, як за себе кидаємо, а хоча б на палець над'їли. Я помітив теє та давай хреститися за кожною ложкою, а тоді дивлюся — кулеші в казанку тільки на денці.
Горбун сьорбав куліш, скіпки не піднімав. Й тоді Курка зайшов з іншого боку.
— 0-хо-хо-хо-хо, хотів би не согрішити, однак з тобою, Трохиме, согрішиш. Влови та й влови йому раків. Ог і вловив, ось і поїли, й оскоромилися. Страшний це гріх — їсти в піст м'ясо.
— Ми їли не м'ясо, а рибу, — заперечив Нечепа.
— Ти що, вродився вночі, що не знаєш: раки — м'ясо, а не риба.
— Всяк учений християнин знає: раки — риба. Довго сперечалися, до яких божих створінь віднести раків, а тоді Нечепа сказав:
— Опріч того, я безгрішний подвійно: по-перше, раками пригощав нас ти, по-друге, не знав і не знаю, можна чи не можна в ці дні їх їсти. Моє незнання звільняє мене від гріха.
— Погляньте на цього водолія, — підніс догори руки Курка. — Та ти ж у гріхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним, не знаючи закону божого!
— Бог у серці, — смиренно відказав Нечепа.
— Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.
— Богохульствуєш, дяче. А того й не відаєш, що можна знати божий закон од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, коїти великий гріх.
— Небесне воїнство! — удавано жахнувся колишній дяк. — Що ти мелеш? Грішити, сповняючи божий закон?
— А то ж як. Ти забув позалітошню чуму, яка лютувала на святу покрову. Маловірні розбіглися по лісах і водах й лишилися живі, а всі ті, хто пильнував строгого церковного закону, погинули від бобонів.
— Бог послав спитаніє у вірі сильним синам своїм.
— І забрав?
— Забрав.
— Яке ж тоді це спитаніє? Покрова лишилася без вірних синів своїх, — переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.
— Найправедніший з них, піп Василій, залишився живий.
— Він — найбільший грішник у своїй праведності. Ходив відспівувати мертвих і розносив чуму.
— Але ж сам залишився живий.
— Бо бражник був, всі кістки, все нутро просякло горілкою, чума не брала. Ще й праведність його така — відспівував тільки багатих.
Сірко уважно слухав суперечку. Було в ній щось блюзнірське: колишній дяк Пилип Курка, котрий мав би насамперед пильнувати божого закону, насправді зумисне безбожно його перекручував, переступав якусь межу, за якою втрачалася святість, від того аж моторошно ставало, — але йшлося про щось глибше, серйозніше, що стосувалося людської душі, людського буття на землі. Сірко здогадувався, що здоровий і дужий Курка потаємно заздрить горбунові (одначе заздрить не люто) — його вченості, мудрості, а надто ж розважливості, надто тому, що в того на все — своя мірка. Сірко теж давно в тому впевнився: вельми вчений чоловік Трохим Нечепа. Може, й справді він не знає всіх святих таїнств та всіх церковних канонів, зате знає закони, за якими має жити кожен праведний християнин. І не тільки християнин — кожна людина. Помандрував по світу, перебачив люду всякого й ставився до іновірців не як до виродків, а як до людей. Отим, що має на все власне думку, Нечепа особливо близький Сіркові, адже кошовий одвіку звик скрізь класти власні карби й не примірятися до чужих мірок.
— Я сам тоді помирав, — задумано казав Нечепа, — і вже не сподівався побачити білого світу. Вже мені меркло в очах, і слова молитви плуталися в голові. Лежу, дивлюся на двері й думаю: ось-ось вона зайде. Отак ступатиме, отак триматиме косу... Й таки вступила. Вже не бачу, але чую: чалапає. Вона, думаю. Більше ніхто в чужий курінь не прийде. Зір мені застелило зовсім. А воно — чалап, чалап... Та прямісінько до божниці, де в мене лежали гроші. Й тоді я як крикну: "Ізиди, сатано". Де й голос узявся. І розвиднілося мені враз, і побачив я рясу зелену і потилицю Василійову. І в ту мить лопнув мені під пахвою бобон синій. А я сам, дякуючи творцю, почав одужувати. — Нечепа помовчав і помішав патичком у жару. — Отож і кажу я, що божий закон треба сповняти не стільки молитвою, скільки праведними ділами.
Сірко чомусь і собі пригадав, як під той мор було пограбовано Самарський монастир. Ченці в монастирі вимерли, а ті, які не вимерли, розбіглися по річках і луках, лишилися тільки двоє — старий чепець і воротний. Про те почули двоє прибишів, пішли в монастир, сонного воротного убив обухом один кгвалтівник, а другий убив ченця, коли той молився при світлі лампади. Содіяли страшне, й не побоялися бога, і забрали гроші в трапезній у скрині, здається, таляри, і пояси шовкові церковні, й китайки жовті три штуки, й інше церковне начиння. Їх упіймали й презентовали до суду церковного і світського січового. Й скарали на горло, й про той святотацький розбій січовики гомоніли довго. Сірко й сам не раз розмірковував: як-то важились розбійники на гріх перед божими образами, перед очима святих!