...Босими, в порспах, ногами гоьив він оцією дорогою на пашу корови. Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастівником, він брів за ними. Трава була сива од інею й холодна, аж обпікала ноги. Отам, на Крячковій могилі, він обідав. Отам, у Лаврентійовому болоті, ловив шганьми карасів. Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови — й вони сколочували її до дна. Карасики були дрібні і чомусь у червоних кривавих плямах. Отут, понад Рокитянською лукою, бродили найгустіші тумани, і їхнє біле полотно дерлі видимі деркачі. Отам, під олешиною, вовки розірвали Явдошку — оброняла теля, після того якийсь час пастушків супроводжував дід Реп'яшок з рушницею. А ото синіє Неситів бір, туди вони ходилипо малину, хоч і боялися вовків.
Ждан блукав по луках, по полях, він мовби прощався з ними, щось йому підказувало серце, а може, воно летіло поперед нього, вказувало йому путь.
Вернувся на панський двір, і його запросили до столу. Сьогодні в гетьмана іменини, й челядь гуляла. У великій челядницькій світлиці стояли столи, баби й молодиці подавали страви. За столами сиділо чоловік сорок. Сердюки з варти бенкетували в малій світлчці. Не пили тільки ті, що стояли на варті в покоях, та ще один, який вартував льох. З правого боку від Ждана сидів Сидір Колиска, Ждана кортіло розпитати його за Парасочку, одначе не запитував — соромився. А Колиска й собі не звертав на нього уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут, то там, затихала, аж раптом зринули тихі голоси. Ждан почав дослухатися й coбі. В'язав слово до слова, думку до думки й вив'язав вервечку. В сусідньому селі Макишині, в маєтностях таки ж їхнього гетьмана, зріла змова. Колишні вольні козаки, яких останньою полковою ревізією зіписали в підсусідків, збиралися послати в Москву посольство з суплікою на гетьмана. Та коли б тільки цю одну скаргу хотіли внести у високі цареві вуха, а то ж вивідали й інші недишкретності гетьмана, навіть щось таке про війну з турками, й списали на папір все. Зібрали гроші, двоє призвідців — козаки Гулько і Зайченко — лаштувалися в дорогу. Але знайшовся здрайця, козак Сулія, виказав їх. Сердюки запрягли коней у воза з кліткою, в якій возять продавати на базар гусей, поклали туди зв'язаного Сулію, й поїхали в Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулію взяли з собою для того, аби показав, де живуть Гулько та Зайченко, а зв'язали, щоб вивідав усе до кінця. Для цього всіх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко цей підступ розгадали й прибили Сулію трохи не до смерті. Сьогодні вранці той поволікся додому показувати синці, які йому буцім го намалювали сердюки. А Гулько та Зайченко чекають на квестію.
Та звістка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому гетьманські милості в'їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем — троюрідним братом по матері. Це з ним пасли вони на Рокитянській луці корови, ловили в болоті карасі й обідали на Крячковій могилі. З неї злітали вниз, наслідуючи степових чаєчок... Це ж, міркував Ждан, він уже ніколи не погомонить з мрійливим Трохимом Гульком, не почує його скрипки, його тихого сміху. Й захотілося йому побачитись з Гульком. Так захотілося, хоч і смерть, а мусить побачитись. Може, думав, вдасться чимось допомогти Гулькові. Все-таки він, Ждан, присвічував гетьманові.
Тихенько виліз із-за столу, налив у мідний пугар дулівки й вийшов з світлиці. Сутеніло. У дворі стояла гнітюча задуха, пахло кізяками, перепрілими збоїнами, з-за високого зеленого паркану з гетьманського саду повівало сухим, переспілим запахом липи. Підійшов до великого, на два входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нікого. Сердюк сидів на землі і спав, прихилившись спиною до червоної цегляної стіни льоху. Одні двері були відчинені, в других стриміла притика. Ждан подивував, що вони не замкнені, і в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, відтак само по собі закалатало серце, а думка запліталася, наче п'яна. Це ж так просто — підняти притику й тихенько гукнути у вологу темінь.
— ...Хлопці, виходьте, — гукав Ждан, запах цвілі бив йому в носа. Ніхто не виходив, і він покликав удруге і втретє. Нарешті там щось заворушилося, зачовгали на східцях ноги, і з льоху вийшли дві, пропахлі кислими огірками та капустою, постаті. Вони озиралися, розгублено витріщилися на Ждана.
— Трохиме, Василю, сердюк спить, — шепотів Ждан. — Втікайте.
В'язні озиралися, злякано косували на дубову хвіртку в паркані.
— Куди ми втечемо...
— Зі мною, на Січ, — і аж стрепенувся, бо хоч цю думку носив у собі віддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер спалахнула, як порох. І з цього вогню, неначе з вибуху порохової гранати, вигулькнуло чорновусе обличчя Митрофана й поманило себе збадьорливою усмішкою.
— Нікуди нам втікати.
Не стільки з слів, скільки з Трохимового вигляду Ждан зрозумів, що вони не втікатимуть. Й не осудив їх. Подумав: у них жінки, діти (в Гулька — четверо), батьки... В цю мить вартовий сердюк голосно відригнув і лупнув очима. В тих очах стояла хмільна каламуть, думка довго не могла пробитися крізь неї. Врешті пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотів, а далі тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по двору, в його голові знявся рій думок, але він не міг вхопити жодної. Утямкував одне: склалося на лихо, йому треба рятуватися.
— Допоможіть вкинути його в погріб, — гукнув до Гулька й Лещенка.
Ті монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А тоді один за одним шаснули в погріб. А сердюка, — Ждан не пам'ятав, як те сталося, — деменув в обличчя, а сам згинці попід вікнами світлиці побіг до воріт, які вели з господарчого двору на греблю й далі на дорогу за село.
III
Митрофан шукав собі срібні підкови, щоб були по каблукові, в міру тонкі і щоб посередині в них була чирвочка. Вона дуже гарно відкарбовується на снігу та вологій землі. Й зовсім не думав про те, що саме йому не випадало залишати за собою сліду. Таких підків не було. Обійшов усі ятки на Костянтинівській вулиці, де торгували залізом і залізяччям, а підібрати собі підкови не зміг. Ось і остання ятка. Над самими дверима висіла в'язка кінських підків, біля неї — набір кінських залізних пут, у кутку — шкворні, а далі попід стінами залізо для возів (ободи, ступки, отеси, підгейстери), а також ухналі, скребки, ножі для скобления, бляшки для наритників, кільця й дзвіночки для дуг, вудила всіх розмірів.