Лаврін, звичайно, навіть коли вже почав одужувати, не те що не дозволяв собі обізватися до неї жартом, а не одважувався подивитися в її очі — соромився свого хворого виду, своєї кволості й немічності, та й видавалася вона йому дівчиною незвичайною. Тільки коли думав про неї, тепліло в грудях і ставало затишно на серці. Він і зараз подумав про неї й усміхнувся.
Гарно Лаврінові ловити губами сонячні промені, гарно слухати перепела, що підпадьомкає за хатою в підрешітку, гарно дивитися на рудого кота, який пантрує на горобців, а на Лавріна позирає насмішкуватими, застережливими очима, мовляв, не заважай, не втручайся не в свою справу. Тільки на Захарка Лаврінові дивитися важко — в голові невідступне роїться думка, що хлопець вже недовго житиме на цьому світі. Так вважають усі, хто бачить Захарка. Кажуть, що це йому за гріх — ріс кабешним, свавільним хлопцем, не мав ні втриму, ні спину. Десь закиркав півень і закрутився посеред двору з переламаними ногами, вибігла з хати господиня, а в городі тільки коноплі ходять хвилею, й не з лиха здогаду, за ким вони гойдаються. Обтрушені яблука, покрадені кавуни, розполохані коні — все то Захаркова робота. Нічого він не боявся, ніякі погрози не могли вгамувати його. Хвороба враз притишила Захарка, він став понурим, і боязким, і колючим, як потолочений бур'ян.
Лаврін оглядається по двору. Подвір'я широке, згарцьоване кіньми, тільки попід тином зеленіє віхтями трава та попід самими вікнами прослався зелений килимок споришу. Корчма в кінці довгого двору схожа на всі інші корчми: в лівій половині покій і комірчина для приїжджих, в правій — шинок з бідненьким шинквасом і великою піччю, яка гріє і в хаті, де живуть сестри (на печі спить Захарко, лаз на піч звідти ж, з кімнати господарів), посередині — повітка для коней. З лівого боку двору — хлів і рублена комірка, в якій зараз замешкав Лаврін, з правого — клуня. За хатою — сад, і город, і чималий лужок, по якому тече невелика річечка, що впадає в Мрячку. Понад річечкою — верби, й осокори, й кущі калини. Маленький рай, нині він оповитий дрімотливою та спекотною млостю. Навіть моріжок в кінці двору порудів.
Лаврін ще раз усміхається сонцеві, своєму одужанню і повільно рушає з двору. Йому хочеться випробувати себе, відчути себе здоровим, аби вирушити далі в путь. Ступає босими ногами по попеченій сонцем стежці й почуває, як тисячі голочок пошпигують у підошви. Пошпигують тонко, приємно.
Село придрімало, село перечікує спеку, але воно живе, і Лаврін жадібно вглядається в його життя. До того ж він стільки довідався про нього, хворіючи (порозказувала Хотина, вона не тільки весела, а й балакуча), що зараз його поймає гостра цікавість. Оце ось подвір'я Маландія Куцого. Маландій — чоловік важкий, понурий, підозріливий, ні з ким не водить компанії, не родичається навіть з найближчою ріднею, не любить, коли до нього приходять по позички, і взагалі не любить людей. Він і сам якийсь невдатний, квадратовий, неначе випиляний з одного каменя або вирубаний з куба, — плечі широкі, тулуб короткий, руки товсті й чіпкі (таким його намалювала Хотина, таким його побачив Лаврін). Щоправда, обійстя ще не зовсім Маландієве. Живий іще Маландіїв батько Улас, він глухий, покорчений простудними хворобами і майже не злазить з печі. Одначе старечі сині пальці ще тримають кінчики родинних віжок. Маландій давно б видер з покорчених пальців віжки, та ба... Улас десь приховав торбину з грішми, а де, не знає ніхто. А сам Улас не каже, відає — ледве признається, Маландій йому і їсти не дасть. Маландій сто разів перемацав батькову постіль, облазив комору, попроштрикував колійським ножем всі стріпки на горищі, в клуні, в хліві і сажі — усе марно. Приступав до Уласа круто, погрожував заморити голодом, але Улас затявся: "Я скажу перед смертю". — "А як не встигнете?" — "Встигну. А ні, наведе на слід бог". Не менш круто приступав до Уласа Маландіїв син, Харитон. Харитон — викапаний батько. Такий же натоптуватий, такий же рукатий, така ж темна пляма на підборідді, й такий же глухий серцем і крутий вдачею. Немовби в жарт, а насправді боляче крутив дідові пальці й мовби ненавмисне висипав на кожух жар з люльки й погрожував той жар роздмухати, якщо Улас не признається. І теж вилазив усі стропила і обстукав усі плахи в хлівах і коморі. Власне, Лаврін і думає про все це через Харитона. Бо ж вельми часто заникує він на подвір'я Тоцьких, товчеться там уранці і ввечері і, як давно здогадався Лаврін, неспроста. Вдає, що забігає по-сусідськи, а крутиться біля Хотини. А вона при його з'яві щоразу хмурить брівки і одвертається. Кілька разів Харитон заникував і до Лавріна. Сідав на тому ж високому порозі й запитував: "Ще кашляєш?" І кривив великі, вивернуті, червоні губи. Лаврін розумів, що то жарт, і відказував: "Кашляю". — "І всі на тих ваших Запорогах такі здохляки?" — знову запитував Харитон. "Є ще гірші, — відказував Лаврін. — Але перерубують навпіл і отаких костистих, як ти". Харитон прискалює зизе око. "І не підвереджуються?" — "Ні. А є серед них і такі спритники, що одним помахом відрубують язики, якщо ті дуже гострі. Ледве висунеться з рота..." — "Ти ж того не вмієш?" — "Не вмію". Так вони зав'язують балачку. А далі Харитон, як і всі інші парубки, починає розпитувати про Січ, про Великий Луг, про козаків. Скрізь, де тільки заявиться запорожець, його розпитують про Січ. Всю надію покладають на неї, адже на її річках і зарічках, по її шовкових травах гуляє воля, там немає пана, не свистить над чубатою головою наган і не грузнуть порепані ноги в панськім чорноземі. Щоправда, Харитон тією волею не вельми переймається, його ноги в ялових чоботях і міряють свої гони, але й він, розказуючи про держателя села пана Григорія, оглядається на двері.
— Зустрічали ми його хлібом-сіллю на вишиваному рушникові, щоб уберегтися від його лютості, щоб щадиміший був. Хліб тримав дід Тодось та недогледів, з-за його спини ухопив той хліб зубами сотницький кінь, Григорій розсердився й так уперіщив старого ручкою нагайки, що той і кавкнув посеред дороги...
Харитон прискалює око, буравить червонястими зіницями Лавріна. Перехрест бачить гаразд, що він чомусь недолюблює його.