Ватага Могили верпулася в обоз. Небавом і всі козаки були в окопах. Кождий залазив у який сховок, щоби не мокнути далі. А дощ лляв безнастанну.
Смутна була та неділя для всіх. Хоч ніхто й не провинився, але така невдача прибила козаків. Після недоспаної ночі, перемерзлі, лежали вони у своїх квартирах на мокрій землі знеохочені і ослаблені. Багато кляло, і нарікало, та тужило хто за Запорожжям, хто за теплою хатою. Хорих було багато в обозі, а то і вмирав дехто з ран, невигоди і голоду — і треба було дивитися на похорони у самім-таки козацькім обозі. В сусіднім обозі, у німецької піхоти, було ще гірше: гинули втомлені старі наймлені вояки, як мухи; а здорові товариші не знали вже, де й ями копати для покійників. Військо жило мов па кладовищу, і кождий боявся, щоб сам за день, за два не потонув у ту сиру землю, на котрій ще тепер спочивав зітхаючи.
Могила зараз вранці покинув з Дзероном ватагу. Але ватага лишилася, і Микула лишився при пій, бо зачув, що мають гадку на свою руку напасти вночі на той бік Дністра, де ясир. Дехто з козаків вилазив па дерева та розглядався по околиці з того боку і, злізши, оповідав потім, що бачив. Ясир загнали ще далі в поле; але недалеко від моста у дуброві видко турків, як пасуть коні, видко намети того відділу, що стереже пушок. Загалом війська небагато — можна відважитися напасти. Вночі там ще мепше пильнуються, як у головнім обозі; відгороджені Дністром, козаків не бояться, бо ті не мають свого моста, і сплять сио-киіно.
Небагато сподівався Микула від сего нападу. Козаки, очевидно, мали на гадці добичу, а не ясир. Ллє, може бути, коли б їм повелося, відбили би й ясир. Хто знає, як се зложиться? Знайомі прирекли Микулі потягти товаришів аж під ясир — і він лишився при ватазі.
Увечір ватага стяглася над Дністер. Тут, при березі, стояло причеплених кілька плотів, котрими козаки недавно привезли собі Дністром муки і сіна аж десь з Буковини. Ватага позчіпляла тепер сі плоти вужевками і передній пліт присилила сильно до берега. Вночі, коли все життя кругом затихло, відіпхали задній пліт від берега, і вода понесла його на середину. А що довжина плотів була більша, ніж ширина Дністра, то задній пліт зачепився о противний берег і там його зараз і прикріпили ще вужевками та мотузками до утесів та повбиваних коликів. Міст був готовий.
Ся ніч була погідна. Зорі світили, хоч місцями на небі і розганяли потрохи нічні сумерки. Коло півночі стала ватага переправлятися на той бік та вилазити на берег. Пішов і Микула. Іде разом з Мухою, Безушком, Тараном і Голотою по плотах, що хитаються на воді, котра шумить під ногами. Коли дивляться, щось пливе по воді, якийсь довгий ковбок, а на ковбку щось видко.
— Стривайте! — сказав Муха.— Зараз його будемо мати!
Не один, а два ковбки, разом зчеплені, вдарили об плоти і притулилися повздовж до них. Чоловік, що на них сидів, скочив у воду, але сама вода принесла його під руки Безушкові. Той ухопив чоловіка за руку і витяг його насилу з-під плота, куди його вода тягла.
— Ти хто такий? — спитався Безушко. Незнакомий забалакав незрозуміло і настрашеним голосом.
— Се турок якийсь! Гей, братчики, хто з вас знає по-турецьки?
Найшовся зараз старий козак, що знав, і той узяв турка на випити.
— Що він каже? — питався Безушко.
— Не хоче признатися, хто він. А, видко, пливе з польського або з нашого обозу.
Безушко люто копнув турка у плечі, аж у нім гепнуло, і крикнув: "Говори!" Турок почав говорити, що він польський бранець і втікав до своїх. Козак переклав його бесіду на зрозумілу мову.
— Бреше! — сказав Безушко.— Він дещо більше повинен знати. Се ж він туди, до волоського господаря, пустився. Ану, питай його дальше, а я йому притулю шаблюку до грудей.
Турок почав проситися, що коли не позбавлять його життя, то він скаже. І почав оповідати, що якісь два пани з польського обозу пустили його на волю і самі порадили поплисти на ковбках до господаря, щоби дав йому знати про те, що мав бути і ще буде новий напад уночі. Хто були ті пани, він не знає. Один з них говорив по-турецьки.
Безушко вхопив турка за шию і кинув на той бік з плота. "Тепер пливи собі далі!" Турок скрикнув і пійшов під воду.
— Чого-сь його кинув? Ще справді допливе до моста,— сказав Муха.
— Не допливе! Уже напився води. Ходім далі!
Я не розумію, хто се так у ляхів і ттощо посилає нісланців до турків?
— Мабуть, страшно панам рушитися з окопів, так полохають і своїх, і чужих,— здогадувався Муха.
Ватага зібралася на березі, поділилася на кілька куп і почала підходити з різних боків до наметів. Турки спали, мов у себе дома. Тілько коні ходили по траві та худоба ремиґала, лежачи на землі. Одні зараз почали займати коні і худобу, а другі прискочили до наметів, і небавом у нічній тишині залунали крики і остатні зойки убиваних людей.
— Братчики! ходім під ясир! — благав Микула, що стояв осторонь і не був ласий на добичу.
— Зараз! зараз! — відповідали йому товариші, зриваючи цілі намети з землі і закидаючи собі на плечі усяке добро, якого вночі і розглянути не могли.
Заскочені турки зривалися зі сну і, коли тілько могли висмикнутися з рук козаків, утікали в ліс та в поле, туди, де стояв ясир. Дехто з козаків кинувся здоганяти їх. Побіг і Микула з ними. Але ясир уже був на ногах і вартові гнали його далі в поле, б'ючи немилосердно нагаями. Інші стріляли в пітьму ночі в бік козаків просто для постраху.
Гляне Микула: там тисячі невільника і хто знає скілько сторожі, а тут лише кільканадцять козаків біжить — та й ті стають та завертаються, бо мало їх, несила відбити ясир. Завертаються і знову грабують, що попадеться під руки. Микула стоїть сам на полі, і гіркий жаль бере його і до козаків, і до турків, і до цілого світу. Ніхто, ніхто не хоче йому помогти! Родина так близько, от, може, кілька стай від нього, і не можна її дістати в руки. Стій та слухай мовчки, як там поночі плачуть старі і діти, збуджені зі сну, та як у дуброві блеють вівці!
І стояв так Микула в розпуці — сам не пам'ятав, як довго,— поки вкінці почув, що козаки відходять від нього чимраз далі; очевидно, вертаються. Вернувся і він. Прийшов на той час, як уже худобу, і коней, і вівці переводили плотами на той бік в обоз. Ще й засвітили собі лучниці, щоб їм було ясніше: не дбають, що може яка біда випасти з лісу і їх усіх поскидати в воду.