— Туркам або потурнакам, котрим вірять,— додав Пугач.— Наших не пустять турки до такої роботи; пильнують добре.
— Се правда! — потвердив пушкар.
Але як здогадувалися, так і справді сеї ночі під час похоронів багато людей утекло від турків до козаків. На другий день се показалося. До Доро-шеикових окопів надійшов зовсім спокійно козак Васюта Супруненко; прийшов, мов у гості.
Сім літ пробував у турків, а тепер вихопився якось з-під дозору, вийшов на бойовище, узяв якогось турка на плечі і так довго носив його, поки не замішався між козаків. Ніч була темна, від лучниць світла небагато; ніхто й не помітив, як він перейшов на козацький бік. Заніс навіть покійника у яму — як казав, з подяки за те, що вирятував його з неволі, хоч мертвий,— і прийшов до козаків. Прийняли його як свого і побалакали з ним радо, бо багато знав.
Оповідав, що туркам не ведеться тому, що вийшли на війну саме перед затьмою сонця, а відома річ, що на кілька днів перед затьмою і по затьмі сонця, і в остатній день місяця не годиться починати нічого, бо се дні дуже нещасливі. Всі турки оповідають собі таке. Друга причина, чому Осма-нові не ведеться, така, що він казав убити свого рідного брата Мухамедхана. Виходячи в похід, боявся, щоби брат дома не скинув його з престола, і "для спокою" казав його убити. От саме вчора по козацькім нападі всі оповідали собі се, що аллах карає Османа за смерть брата. Той брат, умираючи, мав сказати: "Османе, нехай твоя влада так марно пропаде, як я марно сходжу зі світа. Щоб тобі бог не дозволив тішитися панованням, на котрім знати мою кров!"
І правда, бог карає Османа. Вчора згинуло з кільканадцять тисяч його найліпшого війська.
Оповідав ще, що сам бачив у дорозі під Хотин, як над Дунаєм, коло Ісакчії, Осман казав мордувати козаків, котрих Усейн, дніпровський бейлер-бей, зловив на морі. Вісімнадцять козацьких чайок грабували бессарабські місцевості. Турецькі чайки напали на них, один байдак з козаками затопили, інших захопили живцем і прислали у кайданах султанові коло Ісакчії. Різними муками помордував Осман козаків: частину з них віддав яничарам, щоби стріляли в них; сам також прошив кількох стрілами; інших казав гребати живцем, топтати слонами,
розривати падвоє галерами, рвати гаками, розтинати наполовину... Просто волосся на голові ставало дивитися на се.
Казав ще, що в турецькім обозі велика дорожня: чотири фунти хліба платять по півгривни, а за міру вівса або ячменю — половину кам'яиецької міри — дають пів осьма золотого. Приходиться просто людям і худобі примирати з голоду; і справді, в турецькім обозі вмирає багато людей і без бою. Знав Супрупеико й те, що Осмап мав за жінку русинку, якусь попівну з України.
А все те міг він розвідати легко, бо служив ко-пюшим в одного баші. Дуже добре умів коло коней ходити, через те йому жилося незле. Баша любив його. Взяв його й сюди до коней, а він втік. Ліпше у козаків голодувати, ніж у турка панувати,— тому подякував за службу.
Микула слухав оповідання Супруненка з такою цікавістю, що забував на своє власне горе. Пізно в ніч затяглася та розмова. Якось і спати не хотілося, доки на бойовищі снувалися світла і люди. Однак помалу огні щезали, гробарі сходилися до своїх обозів, робота втихала; хто не мав стерегти окопів, клався спати.
У свіжих глибоких могилах спали вже також вічним сном і тисячі-тисячі вояків, котрим нещасна доля судила згинути під Хотином.
IX
Понеділок минув спокійно: битви не було. Турки не зачіпали, а козаки й ляхи не мали потреби виходити в поле. Зате у вівторок турки п'ять разів ішли приступом на козацькі окопи і не здобули їх. Нападали також на польський обоз і вирізали в однім місці всю польську сторожу, що спала на окопах, як дома. Були би й здобули польський обоз, але яничари так само, як у суботу козаки, кииулися рабувати і дали час ляхам опам'ятатися. Цілий день і козаки, і ляхи на всіх окопах не мали спокою.
Вечером приїхав Ходкевич з Яковом Собіським і Шемберком до Сагайдачного. Сагайдачний казав собі саме перев'язати ліве рам'я, коли дали знати, що приїхав Ходкевич. Гості увійшли в намет, у котрім було лише кілька лавок, постеля для гетьмана і низький стіл з двома восковими свічками на иім. Привіталися.
— Що ж ти, Петре, усе ще возишся із своєю рукою? — спитався Ходкевич.
— Усе. Не гоїться і пухне щораз більше. Я вже й рушити не можу лівою рукою.
— І я нездоров, ледви лажу,-— нарікав Ходкевич.
Ходкевич був справді хорий: тілько було подивитися на його бліде, нервове лице, і всякий пізнав би, що сему чоловікові пе на війні би тепер бути, а дома у вигоді.
— Всі хоруємо: і я, і ти, і його милость королевич; він через пропасницю і з хати не виходить,— говорив далі Ходкевич.
Сагайдачний казав чурі, що перев'язав йому руку і зодяг його, вийти і усів собі против своїх гостей.
— Що ж там доброго скажете? — спитався.
— Діло маю до тебе, Петре, таке: доходить мене чутка, що твої козаки бунтуються, хочуть покинути нас
— Щоб хотіли покинути вас, сего ще я не чув,— подумай тілько, що нам і нелегко видобутися звідси,— але що нарікають на вас дуже, то я знаю. І правду мають.
— Яку правду? — спитався Яков Собіський.
— Через те, що в суботу ви нам не помогли, облога потягнеться бог знає доки і скінчиться бог знає як. Се ж і дитина розуміє.
— Ми не можемо о Річ Посполиту в кості грати,— відповів Собіський рішучо.— Ніч надходила, а ніч має своє право. Хто зна, як би то ще було скінчилося.
— Вибачай, пане, от був Шемберк зі мною, і Могила, і ще дехто з вашого обозу,— нехай же вони самі скажуть, як то воно могло скінчитися, коли б ви ще були надбігли. Цілий обоз турецький уже тікав. Тілько було захопити ще моїх людей і пірва-ти з собою, вдарити в ліве крило — і ми були б гнали турків аж до Прута. Нехай пан Шемберк скаже; він же тут.
— Хвилина була справді догідна,— потвердив Шемберк.
Ходкевич стукав нервово палицею об землю.
— Я тому не винен,— боронився він.— Врешті, сталося і не відстанеться. Зложилося інакше, і нам тепер треба знати, на чім ви стоїте?
— А що я? — відповів Сагайдачний лукаво.— Маєш ти своїх дорадників, маю й я своїх. Що скажуть, те й буде.