Микула слухав тих громів і умлівав зі страху не за себе, бо йому у криївці не було чого лякатися, а за батька, що лишився там з кобзарем в обозі. Що там старий робить? Чи сховався? А то ж, не дай боже, заблукається яке ядро і спаде йому просто на голову. Уб'є, певно уб'є... Може б, вибігти з окопів в обоз?.. Не годиться, саме тепер потрібно якнайбільше людей, а він мав би утечи?.. Ні, треба остатися. Батько не дитина, знає, що треба сховатися. І Микула слухав дальше, як гриміли пушки.
— Хведоре! ти чував коли таку музику? — спитався Муха в Пугача.
— Ні! — відповів той.— Як живу, ще не чував і не бачив. Судний день!
— Я вже начислив чотириста вистрілів,— озвався Голота,— О! чотириста один, два, три...
Голота справді увесь час мовчав і тілько числив вистріли.
— І не дочислишся! А вранці скілько було? Се ж досі уже з вісімсот разів стрілили. О господи! — зітхнув Череватий.
— На! от маєш! Тьфу! аж очі запорошило! — сплюнув Таран, бо саме перед його "віконцем" під возом вдарило ядро і зарилося в землю.
Всі мимохіть підсунули під себе ноги, а голову під віз і тілько часом заглядали у стрільниці та слухали, що то дальше буде. В окопах було тихо. Здавалося, мовби отеє не гармати, а хмари гриміли і лискали страшно; наполохані ж люди ждали сховавшись на страшний град, що мав витовчи усе живе на землі.
— Прости, господи, всі согрішенія мої! — зітхав Череватий,—Чогось мені так важко на серцю, як би я сегодня мав загинути.
— Не кряч сам над своєю головою! Ото! — обурився Безушко.
— Ет! що ви знаєте?! Чоловік грішний, батька і матір на старі літа покинув, людей нагубив. А тепер, чую, смерть надходить.
— Череватий! що тобі таке? — крикнув Муха.— Чи ти здурів?
— Не здурів, братчики, не здурів. Поховайте мене по-козацьки, коли вмру.
— Ні! ти здурів, брате! Зі страху, чи що?
І Муха присунувся ближче до Череватого та почав його утихомирювати. Череватий не відзивався, але й не дав себе потішити. Висилали його в обоз — не хотів іти.
Така бесіда, якої піхто не сподівався, всіх під возом страшенно прибила. Хоч як намагалися всі глузувати собі з Череватого і підохочувати себе, всім наче смерть показалася перед очима і простягла по них свою косу. Потім усі замовкли і мовчки визирали з-під воза в поле.
— Турки йдуть! — шеппув Таран.
— Господи! — зітхнув Микула.— Та се ж ціла хмара!
Справді, на бойовище до козацьких окопів зсувалася незчисленна товпа, не врозсип, як перше, а нога при нозі, цілий живий довгий і широкий вал, котрого, здавалося, не могла знести ніяка сила людська.
Стало тихо. Турецькі пушки замовкли, козацькі ще не відозвалися. Попри Микулу поскакав на коні якийсь післанець у німецький обоз. Минулою аж стрясло. Тепер уже йде смерть: отсей живий вал роздавить усіх. Бідиий батько! бідний! Краще було його не заводити сюда в обоз, краще було й самому лишитися під замком. От і родини не вирятував, і батька завів у погибель, і сам загине. Череватий добре казав...
"Прости, господи, і мені гріхи: отого чуру, що я вбив, і тих турків над Прутом... Не хотів я їх убивати, так мусив боронитися. А тепер іде заплата..."
На полі турків як мурашок, як листя на дереві, як піску в морі. Ті, що станули проти польського обозу, не йдуть, стоять, а ті, інші, йдуть просто-простісенько на козацькі окопи. О господи! коли б хоч Пугач або Муха додали відваги, а то й вони мовчать. Чи треба, може, вже стріляти?
Микула глянув на товаришів, що вони роблять. Ті лежали сперті об окіп або стояли навколінках, як приковані, і не зводили очей з турків, мов усі задеревіли, розуму збулися.
Яка курява знялася над турками! Мов туман ранішній. Як уже близько! Бух! бух ще раз! от знов! Ревнули козацькі пушки, і всі козаки мов обуди-яися, поглянули на свої рушниці та на шаблі, що лежали готові коло них, тілько в руки вхопити. Сулиці лежали в рові.
— Тс-с-с! — засичав Пугач, як гусак.— Витримати! Не вибігати па окіп, поки я не шарну з гаківниці по ногах.
Вистріли з пушок немов пробудили і турків... Тепер уже не була пора йти кроком, треба було бігти на окопи, бо кождий крок коштував життя тисячам. В такій товпі куля не пропадає дармо. "Галла! галла! галла!" — схопився крик, як буря, і перелетів ціле військо; притих і знов зірвався, і вже не втихав, лунав то тут, то там. Земля стогнала від ніг людських.
— Раз стрілити — і на окопи! Тепер нема часу! — крикнув Пугач.
В окопах справді затарахкотіло вздовж на якої чверть милі. Трохи пе всі передпі турки впали на землю. Але товпа йшла наперед, мов повінь, незважаючи ні на трупи, ні на жодні перешкоди.
Козаки з-під воза стрілили і вхопили за шаблі. Тілько Пугач чекав ще до послідньої хвилини і випалив з гаківниці просто в голови громаді турків, що вже підбігла під окіп. Зранені або обернулися, щоб утікати, або впали. По них підбігли інші. Пугач вискочив на віз, як несамовитий. Вибіг і Микула із своєю шаблею і сулицею. Всі вже наставилися до ручної боротьби.
— Бий! — заревів Череватий, як скажений.— Бий!
І стали вимахувати шаблями так, що ніхто не міг приступити. Але турків перла повінь іззаду, мусили лізти на окіп або падати під ноги. Козаки могли вигідніше рубати, бо стояли на окопі, а турки були внизу.
Полилася кров із порубаних голів і тулубів. На Микулу прийшов його дур — зовсім толк забув. Кинув шаблю і вхопив сулицю, здоровенну дрючину з острим зелізом. Правда, сулицею йшло йому легше. Він тілько шпигав у груди і все іншого колов, мабуть, і не ранив дуже, тілько заколот робив великий. Ранені заважали здоровим, що йшли, топчучи жийих і мертвих. Нараз хтось ухопив Минулу за ноги спереду, і він упав стрімголов у рів. Коли він знову зірвався і глянув на окіп, там уже турки боролися з козаками.
Сулиці нема! шаблі нема! Дишель є в рові! І Микула хапає важкий надломаний дишель, вискакує на віз, пхається перед других козаків і одним замахом змітає з окопа цілий ряд турків. Махнув у другий бік, так що Таранові аж шаблю вибив з рук і він зіскочив у рів,—прочистив другий бік.
— Вступіться! — крикнув до козаків, що заважали йому під руками.
Козаки справді вступилися, бо мусили; зіпхали їх турки з окопа, і вже в обозі велася дальша бор-ба рукопаш. Лишився Микула па возі зі своєю збруєю п'яний зі зворушення. Довгу хвилину не дав нікому вилізти на окіп. Але руки вже в'янули йому, вже очі пемов імла йому застелювала.