— Пожалій хоч малих шпінгалетів, — ледь не заревіли й аксакали. — Та й чого ти єрепенишся? Громада ухвалила тобі бути нашим внутрішнім ворогом, так і ставай ним. І вороже стався до влади і до всіх нас. А ми вже з тобою будемо успішно боротися, викривати тебе, таврувати… Це нас буде об’єднувати — на нову боротьбу із завойовниками.
А малеча, передихнувши, знову як зареве!.. Згнітив той серце й погодився недругом їхнім побути. Бо й справді, як же без ворогів далі жити? Навіть ліс і той має своїх шкідників. Зрештою, кожна рослина має такого шкідника, кожна комаха, звірина, пташина в небі, а риба у воді... І тільки люди, виходить, не мають. Що вони — недостойні? Тим більше, ворогів у тих краях ласкаво називають воріженьками — аби лишень були...
Як погодився той чоловік побути таким собі місцевим конкістадором, село полегшено зітхнуло. Тепер і вони не гірші за інших — супостата вже мають. Але щоб з ним нічого, бува, не трапилось лихого, оберігають його, ледь чи не панькаються з ним, не няньчаться. І водночас викривають його, як і годиться ворогів викривати. А викривають і таврують йога за те, ще він буцімто гальмує їм загально сільський прогрес, шкодить їхньому поступові вперед і тому в них неврожаї, малі надої молока на корову, яєць на курку-несучку, нікудишня погода і взагалі — кепське життя.
— Коли б не той бусурманин, — кажуть, — у нас би вже давно був рай земний!..
І легше стає жити — що є на кого звалювати власні прорахунки.
Влада задоволена, адже це те, що й треба було довести. А передовий досвід того села, як треба шукати й знаходити собі злонапасників, зобов’язала негайно вивчити у всіх населених пунктах Ан’їарку, великих і малих. І ворогів нарешті стало більше, як навіть треба було. І тубільці нарешті зажили по-людськи. І це навіть допомогло об’єднати ан"їаркців, які тепер дружно викривають супротивників.
Живуть там, правда, як і раніше, погано. Щоб не сказати кепсько.
— Так що ж ви хочете, — кажуть, — як краще жити нам вороги заважають. Ось як викорінимо їх, викорчуємо, так і заживемо варениками в маслі...
І — викорінюють. Але так, щоб зопалу всіх бува не викорчувати. Щоб вони завжди були. Щоб завжди яріли і народ щоб завжди їх ненавидів і з ними затято боровся. Бо це нібито об’єднує...
...Ні, що там не кажіть, а нема життя без ворогів.
Бо на запитання "Чому погане життя?" завжди відповідь готова: та тому, що воріженьки наші "кричать та в труби сурмлять..." В наскоки, одне слово, яряться, агресори-супостати, руйнівники наші, уярмники кляті... І щоб ми без вас робили? Як би ми без вас жили, га??!
ОЙ ТАМ, НА ТОЧКУ, НА БАЗАРІ…
Того ранку відомий поет Василь Ониськів зробив на власній кухні приголомшливе відкриття: віднині традиційного сніданку більше не буде. Як, до речі, обіду та вечері. Ні того дня, ні в наступні.
— Взагалі, щоденне споживання їжі — це пережиток проклятого буржуазного минулого, — заявила йому дружина, донедавна ніжна, любляча й турботлива. — Раджу віднині задовольнятися вранці коханням.
— Боюсь, але без їжі довго, мабуть, не протягну, — зітхнувши, зізнався, чоловік.
— Тоді задовольняйся телепрограмою "Сніданок" студії "1+1".
І ця пропозиція Василя не влаштовувала, та що він міг вдіяти. Працівники газети "Мистецькі обрії", де останні десять років працював Василь Ониськів, уже й забули, коли востаннє одержували зарплату. Сімейні заощадження подружжя були вже успішно проїдені. Місяць тому газета й взагалі перестала виходити. Надії на її відновлення не було, а великі борги були. За рішенням арбітражного суду редакцію "Мистецьких обріїв" через десять днів мали урочисто викидати на вулицю — через несплату за оренду приміщення. Редакторові ще пощастило: у місті, переповненому безробітними газетярами (щотижня закривалося то те, то те видання), він зумів влаштуватися двірником. А ось "продаватися" не захотів — з дурного гонору! А втім, хто б його і купив у 65 років! Василеві було тридцять два — його ще могли купити, тож він, на відміну від редактора, твердо вирішив "продаватися". На жаль, ситуація в сфері культури міста Н. стала явно патовою: творці культури прагли "продаватися", бодай і за найнижчу ціну, але ніхто їх не хотів "купувати" — бодай і за ще нижчу ціну. І нічого не вдієш, інфляція та криза охопили й місто Н. Торгівля живим товаром ішла вкрай погано — "продатися" в місті Н. щастило небагатьом. Та надія була. Тим більше, що часи, коли подібна торгівля йшла стихійно на якихось там банальних вигонах, як ото у пісні співається "Ой там, на точку, на базарі, жінки чоловіків продавали", на щастя, канули в безвість. Не кажучи вже про ті жахи, коли у Стамбулі за часів Османської імперії чи ще раніше в Римі за часів Римської існували невільницькі ринки рабів, що їх продавали, як худобу. У місті Н. діячів культури продавали на цілком сучасних, добре впорядкованих ринках, продавали — це важливо, — як вільних людей, за їхньою згодою. Міська влада, рятуючи культуру, створила так званий Циміркул (Центральний міський ринок культури), де всі бажаючі (літератори, бо гонорари давно зникли — за видання книжки треба платити самому автору, композитори, художники, газетярі, актори та ін.) могли себе цілком культурно й цивілізовано, не принижуючи власної гідності, виставляти й "продаватися". Якщо знаходилися покупці, але останнє від влади вже не залежало. Ринок є ринок, тут уже кому як пощастить. Щоправда, потрапити як живий товар на поміст Циміркулу працівникам культури непросто — надто багато було бажаючих, ринок усіх не вміщував. А черга, аби виставитися на ринку, — на добрий рік. Тож Василеві Ониськіву бувалі порадили звернутися тет а тет до координатора з продажу талантів.
Василь звернувся.
Координатор з продажу талантів (за сумісництвом — м’ясник із супермаркету), оглянувши Василя з ніг до голови, подивився йому в зуби, помацав через теніску біцепси й ніби лишився задоволеним.
— Годишся! Ти хто за їден?
— Поет.
— Це гірше. Кому нині потрібні поети та різні писателі? Греблі в місті, щоб талантами гатити, немає й не передбачається.
— Але я все можу писати.
— Якщо все — то інша річ, — і за звичкою своєї першої професії рубонув як з плеча: — Триста!