ПЕРШИЙ ЗАКОН БІЗНЕСУ
Що не кажіть, а жінкам нашим розпрекрасним не завжди можна той... вірити. Чому? Та хоча б тому, що жінки наші на все здатні.
В цьому зайвий раз переконався пан Тодось Б. Ось яка з ним одного разу притичина лучилася.
Після чергової сварки з дружиною пан Тодось Б., хряпнувши дверима, потяг ноги до пивбару — так на його місці вчинив би, звісно, кожний.
Ну, замовив пару кухлів, сидить, невесело цмулить золотистий напій і ніяк не може від домашньої баталії відійти. А напроти — здоровань. Плечі — ого! Кулачища — два ого-го! З десяток кухлів припер і спорожнює їх один по одному, наче яку пожежу в собі гасить.
Пан Тодось Б. неуважно глипнув на його замашні кулачища раз-вдруге, і в його голові зненацька завертілася одна ідейка. (Пан Тодось Б., треба вам сказати, колись працював у Бюро винаходів і рацпропозицій). Підійшов він до того гевала і чемненько так питає його:
— Ви, шановний пане, напевне ж б’єте свою дружину?
— Припустимо, — буркнув той. — А що нада?
— Ви не спробували б і мою? — ще чемніше питає.
— В кілери мене сватаєш?
— Ну, що ви, пане, це надто гучне слово. Так, дрібна послуга. З профілактичною, так би мовити, педагогічною метою. З вашими кулаками скільки там того діла? Раз-два — і готово. Можна тільки полякати. То як? Згода? За певну, зрозуміло, плату...
— Ім’я, по батькові, прізвище, адреса!
— К-кого? — ледь не позадкував було пан Тодось Б.
— Тієї особи, яку треба той... з профілактично-педагогічною метою. За послугу — п’ятдесят гривень... Ні, ні не зараз, — зупинив клієнта, який вже почав було витягувати з кишені портмоне. —Авансів не беру. Оплата по роботі.
— Чудово. Ось вам адреса. Шостий поверх. Завтра зустрінемось на цьому ж місці? І я вам грошики віддам.
— Так, місце зустрічі змінити неможливо.
Другодні пан Тодось Б. прямо з роботи заходить до пивбару. Гевал на своєму традиційному місці, а біля нього десять традиційних кухлів. Пан Тодось Б., потираючи руки, підходить до нього.
— Здрасті, це я. Завдання... ге-ге... виконано?
Дістає п’ятдесят гривень. Гевал зробив ще один ковток на півкухля, утерся рукавом, неквапом звівся і, розмахнувшись, раптом я-я-як уріже пана Тодося Б. що той аж у куток пивбару (а він довжелезний та просторий) відлетів. Якось звівся, хапаючись за щоку, на якій враз багрово-синя ґуля вискочила з помідор завбільшки.
— За віщо ж мене? Я то причім? Ви щось переплутали, шановний.
— Я замовлення виконую точно і без плутанини.
— Але ж не мене треба, а мою дружину. Я ж вам п’ятдесят даю.
— Але дружина ваша, — каже той скрива, — сто дала. А хто більше платить, того замовлення виконуються в першу чергу. Перший закон бізнесу.
І з почуттям чесно виконаного обов’язку всівся допивати свої традиційні десять кухлів.
Утерши юшку з власного писка та сховавши до кишені вибитого зуба, пан Тодось Б. гірко запечалився. Він так вірив коханій дружині, так вірив... Сонечком її називав, ластівочкою, зозулькою та іншими представниками пернатих, а вона... Для рідного чоловіка кілера найняла. А коли б той гевал та вбив його? Кулачище у нього — ого-го-го! І сам — гіпо... тьху!.. там! А вона... От і вір після цього жінкам!
ПИСЬМЕННИКИ НЕНАПИСАНИХ КНИГ
— Є в них і видатні письменники. Це ті, що видаються. Але таких на Ан’їарку — раз-два.
— Де? Де?
— Та кажу ж, на Ан’їарку. В основному ж у них — письменники невиданих книг. Такий їхній офіційний статус.
— Чекайте, чекайте, пане Гавроше. Як це — невиданих книг?
— Та дуже просто, пане Печерянине. Тамтешні письменники не видаються через дорожнечу й відсутність будь-яких заробітків для них. От вони й називаються авторами невиданих книг. Але й таких на Ан’їарку — раз-два... Основна ж маса їхніх письменників — це письменники ненаписаних книг.
— Тобто... як це?
— А так. Якщо немає можливості видатись, то навіщо ті книги й писати. Логічно?
— Якась, даруйте... ненормальна логіка.
— Чому ж. Нормальна. На Ан’їарку і не таке можливо.
— Де, де?
— Та-кажу ж вам, на планеті Ялмез, в країні Ан’їарку. Ти ж просив мене розізнати про життя тамтешніх письменників. От я й розізнав.
А бий тебе коцюба!
Я пригадав, що мій друг, астронавт Гаврош, саме повернувся з чергової космічної мандрівки, під час якої відвідав планету Ялмез, а на ній — країну Ан’їарку, і що я справді його просив розізнати про життя творців красного письменства.
Для порівняння з нашими творцями...
— Вибачай, друже. То, кажеш, у країні Ан’їарку планети Ялмез водяться такі оригінали, які титулуються письменниками ненаписаних книг?
— Атож. Але оригінальність їхня не від добра чи моди. Кажу ж, там такі ціни, що не те що кабана треба виростити, а цілу свиноферму під ніж пустити, аби видатись. Там рідко хто видається, тому вони й видатні. А більшість взагалі не пише. До всього ж ненаписані книги у них високо поціновуються.
— ???
— За них навіть до місцевої спілки письменників приймають. Просто з’являється претендент і заявляє, що він стільки-то і стільки-то не написав книг. Ненаписані книги розглядає приймальна комісія, і добродія приймають до спілки...
— ???
— Більше того, щороку там проводяться гучні конкурси ненаписаних книг. У кого виявиться найкраща ненаписана книга, тому й лауреатство — лавровий вінок та диплом. І навіть президент Ан’їарку час од часу приймає письменників ненаписаних книг.
— Для чого?
— Це вважається батьківською турботою про розвій вітчизняної літератури та культури. А тим, хто найбільше не напише книг, навіть орден дають. Це теж вважається турботою влади про творців красного письменства. А для влади вигідні такі письменники — автори небачених ніким книг. Вони цілком влаштовують владу, яка за це їх зело шанує.
— І яке ж життя в тамтешній спілці?
— Нормальне, — пан Гаврош стенув плечима. — Збираються, проводять різні заходи і навіть пленуми. Виступають. Говорять. Рішення виносять.
— Які... рішення?
— Та, звичайно ж, про розвиток літератури, про збільшення кількості талановитих письменників ненаписаних книг, про підвищення їхньої якості тощо. Одне слово, життя в тубільній спілці вирує, а письменники ненаписаних книг збагачують своїми творами рідну культуру, піднімають духовність свого народу...