ШАТЕНКА: Але кілька в пригорілому томатному соусі замість
осетрини на такому представницькому збіговиську вельми запам’ятається. Це щось нове в фуршетній справі.
БЛОНДИНКА: Ще б пак! Досить... е-е... пікантно! Але це, я думаю, з ідеологічних, як раніше казали, міркувань.
ШАТЕНКА: Що пані говорить? Кілька замість осетрини... з ідеологічних міркувань? Чого б це?
БЛОНДИНКА: Сподіваюсь, пані, звернула увагу, що перший тост було виголошено за народ? Так ось, кілька виставлена як закусь під перший тост. За на-аро-од. Вловлюєте? Не будемо ж ми перший тост, виголошений за народ, який за деякими... е-е... не зовсім перевіреними даними дещо потерпає, та закушувати... осетриною? Га? Кілька, як і взагалі, народна тюлька, тут більше підходить. Тож мусимо себе перебороти і після полум’яного тосту за народ скуштувати бодай по одній народній рибчині. Адже всі ми турбуємось за народ — чи не так? І навіть намагаємось жити його бідами і клопотами.
ШАТЕНКА: О, так, так. Доводиться потерпіти заради рідного народу, адже всі ми — його слуги.
Мужньо відправляють до власних ротів по кільці.
ШАТЕНКА: Зверніть увагу — на кільці дива не вичерпуються. З ікри до першого тосту подали тільки... е-е... кабачкову.
БЛОНДИНКА: Стривайте, здається, виголошують тост за процвітання нашої країни... Так, так, за блага народні. Під такий тост годиться кабачкова ікра — аби не відриватися від народу. Символічно куштують кабачкову ікру і знаходять її вельми оригінальною.
ШАТЕНКА: Наш сьогоднішній фуршетист не тільки превеликий оригінал і масовик-затійник, а й, кажуть, (озирнувшись, шепотом), такий же крадій.
БЛОНДИНКА: Хіба нині кого цим здивуєш? От і мого звинувачують у тому, що він, мовляв, краде. Це просто... просто вульгарно!
ШАТЕНКА: Заспокойтесь, шановна, не беріть близько до серця пересуди некультурних людей, різних там хамів! Людям рот не заткнеш. Я в таких випадках кажу: так, краде. Але ж не для себе.
БЛОНДИНКА (подивовано): Пробачте, а для кого?
ШАТЕНКА: Що ж тут невтямки? Звичайно ж, для народу.
БЛОНДИНКА: У народу краде заради... е-е... народу? Оригінально.
ШАТЕНКА: Але так воно і є насправді. Хоча, якщо вже бути об’єктивним, мій благовірний не обкрадає народ, як про те різні, даруйте, придурки, заявляють, бо що в нашого народу сьогодні можна вкрасти? Мій справу має лише з доларами, а в народу, погодьтесь, навіть гривні зайвої немає, то як його можна обікрасти, га? Навпаки! Мій для народу тільки й старається. Ось церкву збудував. Для кого, питається? Для себе? Потрібна вона йому тисячу та ще й один рік. Для народу. А тому пенсіонери того
району щодня мають на хліб і до хліба.
БЛОНДИНКА: Як то?
ШАТЕНКА: Дуже просто. Мій оголосив, що тим, хто в церкві буде молитися за його здоров’я, виплачуватимуть по 50 копійок за молитву. Хочеш, наприклад, аж цілу гривню заробити, видавай на гора по дві молитви щоденно. І матимеш додатковий заробіток — аж тридцять гривень на місяць. І знаєте, звідтоді в церкві й не протовпишся. А хіба це не є виявом всенародної — в масштабах одного району — любові до мого чоловіка? Про це й по телевізору на його власному каналі щодня розказують і показують. От і виходить, що мій хоч і краде, але краде не для себе, а для — народу. Бо якщо він і олігарх, то — народний олігарх.
БЛОНДИНКА: А народ у нас самі знаєте який… Скільки, приміром, не обіцяй, а йому все мало!
ШАТЕНКА: Такі ми!
БЛОНДИНКА: Але мій все одно старається. З кожним днем обіцяє народу все більше й більше. А чому? Бо надто щедра у нього натура. Все робить з розмахом, не шкодуючи себе. Я вже й занепокоїлась... Хоч поменше обіцяй, кажу, бо ще підірвешся. Дарма дехто запевняє, що обіцяти, мовляв, не ціпком махати. Мій стільки за день наобіцяється, що увечері ледь живий додому повертається, розпухлим язиком не поверне в роті. "Не бережеш ти себе, — кажу йому. — Все обіцяєш і обіцяєш народові, а народ твої обіцянки чомусь не спішить втілювати у життя. Жде, аби цим ми самі зайнялися". Тож і раджу йому поменше обіцяти — берегти своє здоров’я. "Не можу, — одказує, — душа за рідний народ вболіває. Та й народ наш бідує, якщо не я, то хто ж йому золоті гори наобіцяє, га? Чи й рай земний? Всі для себе, тож мені доводиться страждати для нього, народу ріднесенького..."
ШАТЕНКА: Хвилиночку, пані. Здається, нарешті, осетрину подали. Не інакше, як будуть виголошувати тост за наші успіхи. Демократи, покуштувавши кільки в томатному соусі, вже поперли, звиняйте, захищати свої найдемократичніші права, ліві — боротися за щастя всіх трудящих, тож пора нам по-справжньому фуршетить. Ходімо до центральних столів... Але мусимо не розслаблятися і не втрачати пильності. Адже ніхто не подбав про провідників — можна й заблудитись поміж столами в такім безмежнім огромі.
БЛОНДИНКА: І не кажіть! Пильність і ще раз пильність! Тим паче, ходять чутки, що один вже мав нещастя та необережність загубитися в цій залі.
ШАТЕНКА (пополотнівши): І... і що?
БЛОНДИНКА: Бідолага змушений був аж цілий місяць, доки його не знайшли між столами та не вивели на світ білий, фуршетить — пив, закушував, а перед тим ще й виголошував сам собі тости.
ШАТЕНКА: Жах, жах! І до чого в наш час можуть довести людину! (Зникають між столами).
СИНДРОМ АБОРИГЕНІВ ОСТРОВА САХАЛІН
Синдром — комплекс характерних
для певного захворювання симптомів.
Із словника
Не знаю, правда це чи слава-поголоска (за що купив, за те і продаю), але розповідають, що буцімто на острові Сахалін якось зібралися — на березі протоки Лаперуза, що відділяє російський острів Сахалін від японського острова Хоккайдо, себто від Японії, — тамтешні аборигени — нівхи та ороки — і заходилися гаряче обговорювати вічне запитання людства: як далі жити?
Ясно, що не від доброго життя зібралися. І так гадали, і сяк. І, зрештою, прийняли доленосне рішення: аби змінити життя на краще, треба їм приєднатися до... Японії (яку вони на своїх мовах величали Япона-мать, пардон, мама). Отоді, мовляв, нарешті й заживемо. У складі багатої Японії. (Логіка у них була, як бачимо, просто таки залізна!)
За таку ухвалу проголосували одноголосно. Чи, як раніше казали: одностайно.