Я так розгубився, що й слова вимовити не міг... Павло Михайлович приязно стиснув мою руку і я трохи заспокоївся...
Аж по якомусь часі чую — Остап Вишня оголошує:
— А зараз ми надаємо слово вашому, дніпропетровському байкареві. Молодий байкар, але вже — зубатий! Байку він написав цікаву, глибоко-соціальну...
І — називає моє прізвище.
Не пам’ятаю, як я на трибуну вийшов, як вперше у житті з трибуни байку прочитав, як сів на своє місце... А коли сів, Павло Михайлович підбадьорливо шепнув мені:
— Ну ось, бачите, і живий зосталися. І — дебютували вдало. Продовжуйте і далі в такому ж дусі.
Я звідтоді й продовжую... Навіть тепер, коли схиляюся над байкою, то відчуваю добру, щиру та ясну усмішку Павла Михайловича, чую його теплий голос... І думаю: був я тоді зеленим початківцем, надрукував лише одну байку, а бач, Остап Вишня прочитав її, примітив мене, добром своїм підтримав мене...
— А що ж, питаєте, трапилося на вулиці Шевченка? — і відомий байкар, автор популярного серед дітей "Кота Василія" Олексій Гаврилович Крилов радо посміхається. — А трапилася велика подія у моєму житті. Я
тоді вперше побачив самого Остапа Вишню!..
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ,
А ТОМУ — НЕБЕЗПЕЧНИЙ
"Шановний читачу! Ти щойно взяв до рук збірник "Веселий вітряк" і… І спершу послухай, що сказало колись ТОВАРИСТВО КУМІВ-МІРОШНИКІВ, — скорочено Товариство Кумір, — котре обслуговує "Веселий вітряк": "Пора вже по-серйозному братися за гумор!", і процитувало при цьому М. Гоголя: що сміху боїться кожен, навіть той, хто вже нічого не боїться.
Звичайно, Товариство Кумір нікого не хоче лякати, але все ж застерігає, що "уколи сатириків, — як сказала одна мудра людина, — слід терпіти, як уколи медиків".
І Кумір вирішив узятися за гумор Придніпров’я обома руками. Кумір також сподівається, що читачі, котрі читатимуть "Веселий вітряк", як і годиться при читанні гумору, будуть дружно і весело сміятися.
Це із передмови до збірника "Веселий вітряк", 1973 рік. Тільки редактор-упорядник навіть не підозрював, що в першу чергу доведеться сміятися йому, але — на кутні. Ось про це й мова.
У 1973 році, працюючи редактором зонального республіканського видавництва "Промінь" (пізніше — "СіЧ", м. Дніпропетровськ), я впорядкував, відредагував і здав до набору збірник гумору та сатири Придніпров’я "Веселий вітряк". Серед тридцяти з чимось його авторів (професіоналів і молодих сміхотворців трьох областей — Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської та міст Кривого Рогу, Павлограда, Дніпродзержинська і Новомосковська, що завершувався ґрунтовною післямовою про гумор Придніпров’я нині покійного Фелікса Білецького, тоді доцента Дніпропетровського університету) мав бути і запорізький, а згодом київський (він тоді саме влаштувався на роботу до редакції "Літературної України") гуморист-мініатюрист Володимир Голобородько — у ті часи досить-таки відомий своїми афоризмами, що частенько друкувалися в тодішній союзній пресі і, зокрема, в клубі "12 стільців" "Литературной газеты". До "Веселого вітряка" сатирик дав низку нових парадоксів, з яких до рукопису збірника потрапили не всі. Але і за них ми побоювалися, "рідна" цензура могла накласти табу — такі речі іноді проходили лише в Москві. (Недарма ж тоді казали: якщо в Москві зрізають нігті, то в Україні рубають пальці). Тому й вирішено було прикритися "загниваючим капіталізмом" — хай дарує він нам! — як то часто робили сатирики, коли та чи та річ не могла пройти радянську цензурну Сціллу і Харибду. Тож у підготовленої добірки з’явився рятувальний підзаголовок: "Такий їхній світ". Мовляв, автор критикує не нашу щасливу, заможну й квітучу радянську дійсність, а тих, за горбом... Подібне затуляння "тим світом" здебільшого рятувало сатириків (читачі ж прекрасно розуміли, що крилося під завісою "того світу"), але тільки не того разу...
Щоправда, тираж "Веселого вітряка" вже було віддруковано (тобто цензуру він благополучно пройшов, вціліли й афоризми під рятівним підзаголовком "Такий їхній світ", — ще жодний радянський цензор не міг заборонити критики капіталізму) і навіть відправлено збірник на книжкову базу. Ще день-два, максимум тиждень, і він надійшов би до книгарень. Оформлення видання було гарне. Як редактор-упорядник і один з авторів
видання, я покладав на нього великі надії.
Та раптом громом серед ясного неба прогримів наказ (грюкнуло із ЦК КПУ, точніше, з його ідеологічного відділу в Комвидав, що був некоронованим повелителем усіх тодішніх видавництв, а з Комвидаву — директорові видавництва "Промінь"): "мудрствування" В. Голобородька негайно зняти із збірника, винних у тому, що воно туди потрапило, належно покарати! На розпачливий вигук, що, мовляв, тираж віддруковано і він уже на книжковій базі, грюкнуло ще грізніше: тираж збірника заарештувати і знищити, себто пустити під ніж, таким чином значно поповнити план виконання робіт Вторсировини. Що це значні збитки (15 тисяч примірників дуже гарно оформленої і виданої книжки з таким само гарним змістом, дібраним зі смаком і вигадкою), тодішні повелителі — цековські й комвидавські — навіть уваги на те не звернули. Бо ж не вперше їм було калічити, знищувати книжки. Та й ідеологічна "диверсія" мала бути ліквідована за будь-яких витрат. Як ми згодом дізналися, автор афоризмів, будучи у відрядженні на півдні України, здибався там з одним відомим на той час московським письменником, ортодоксом партійно-ідеологічного рівня, і затіяв з ним небезпечну дискусію. Зокрема назвав Павлика Морозова, тодішнього кумира радянської дітвори — донощиком, який доніс на рідного батька, і за це виставлявся як приклад. І т. д., і т. п. в тому ж дусі (це ж треба було в ті часи затіяти подібну дискусію! На це був здатний тільки він, Володимир Голобородько!) А той письменник, як на біду, був ще й автором якогось опусу про малолітнього стукача. Тож бігом і настукав. І в ЦК КПУ, і в "компетентні органи", застерігаючи їх, що В. Голобородько "очень интелектуален, а посему — опасен". І каральна машина імперії закрутилася на повних обертах.
Через роки, вже в незалежній Україні, генерал-майор КДБ О. І. Нездоля, який займався тоді справою В. Голобородька, так про те розповість у своїй книзі "Досьє генерала госбезопасности Александра Нездоли" (Б. Церква: ООО "Червона Рута-Турс", ЧП "Дельта", 2003) (цитую в перекладі):