Тож вдався до філософії, міркуючи так: якщо вже минуло півжиття його, то, виходить, заодно минуло і півгоря його? Півбіди і півлиха, що випали на його долю.
І хай попереду залишається всього лише півдня життя його, хай! Але ж водночас у нього зостається й усього лише півгоря, півбіди і півлиха? Не було б щастя, так нещастя допомогло.
І що з того, що він був Метеликом-Одноденкою і тому жив усього лише один день. Один-однісінький деньочок!
Що з того, як літній день наче вік. А до вечора, до кінця його життя, коли він навіки засне на квітці, ще було так далеко! І в його житті вже залишалося всього лише півгоря, півбіди і півлиха. То геть жур з голови! У нього попереду ще цілих півдня такого прекрасного життя в огромі білого світу, якому взагалі немає альтернативи на планеті Земля.
Сірий і Ягня
Пригадуєте класичні рядки, які ми ще в школі вчили:
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня,
Само забилося до річки —
Напитися водички...
А Вовк, звісно, тут, як тут: я тебе з’їм! Просилося Ягня, молило його — та де там! Схопив Сірий нещасне Ягнятко...
Але це колись так було, у дідуся Глібова. Нині ж — нові часи. А відтак і нові байки. Тож — слухайте.
Наше Ягня теж пішло до річки напитися водички.
І його теж стрів Вовк-Вовчище.
— Ага, — грізно гарчить, — ось я тебе з’їм!
— Їж, Вовчику-братику, їж, — ласкаво й покірно каже Ягнятко. — Така певно моя доля — бути з’їденим. Або тобою, або проклятющими нітратами, будь вони неладні!
Вовчище, який уже хотів було хапати свою жертву, тільки зубами клацнув і насторожено спинився.
— Що ти мелеш? Які... н-нітрати?
— А ті, Вовчику-братику, що я з травою щодня споживаю, — зітхнуло Ягня і наче аж вибачатися почало: — Де ж нині чисту траву здибаєш, все довкілля забруднене. За радіонукліди вже й не кажу, вода, що її п’ю, аж кишить радіацією!
— А чого це ти... не бережеш свого здоров’я? — вибалушив очі Сіроманець і вкрай розгнівався. — Ще й мене забагло отруїти! — і позадкував від небезпечного Ягняти. — А я здуру трохи було тебе не згламав! Ан-ну, — гаркнув, — геть звідсіля!!. Ходять тут... усякі! Та заразні!..
Вовк хоч і був вовком, але дуже беріг своє дорогоцінне життя і тому, знаючи неблагополучну екологічну ситуацію, кого попало не їв. Тож Ягня, напившись всмак водиці (чи з радіацією вона, мале й не знало, а тільки щось там чуло) і благополучно повернулося до кошари.
А Сіроманець, дивлячись йому вслід, тільки облизався.
— До чого матінку природу довели! Хоч з голоду лапи випростовуй! Так уже все позабруднювали, що навіть Ягняти не з’їси.
А ви... нітрати, нітрати! Радіація! А в наш час буває, що й нітрати життя оберігають, як у випадку з Ягням.
Історична директива Бурмила Першого
— Виявляється, у нашій Пущі всі здорові??. — зробив одного разу приголомшливе відкриття Лис Лисовин, особистий представник Бурмила Першого у Лісі Темному (той Ліс за часів керівництва Бурмила Першого і справді досить таки потемнів — аж почорнів). — Дожилися! Що скаже його величність? Жодного хирлявого на увесь праліс!..
Нагально, як на пожежу було зібрано актив.
— Допоки мешканці нашої Пущі будуть здоровими? — Лис Лисовин ще і ще ставив це запитання — руба і ребром. — Куди ми так взагалі дійдемо?.. Ей, ей, хто там писок верне? Чия мордяка, даруйте, захотіла гостинчика? Знайте: це завдає нашому Лісові Темному величезних збитків. Що ми всі здорові і не хоруємо. Та й Михайло Потапович, батько наш рідний і керманич, постійно турбуючись за наше, так би мовити, благополуччя, невтомно закликає нас частіше слабувати й хиріти. Для нашого ж з вами блага та процвітання. А ми?.. Ігноруємо вказівки самого Михайла Потаповича? Застерігаю: комусь це може вилізти боком! — Лис Лисовин вигукував вже так загрозливо, що здавалося ще мить і весь актив похапає грець. — Треба спішно виправляти нездорову ситуацію, що всі у нас... здорові! Ви вже й забувати почали, коли востаннє заходили до аптеки купувати ліки від болячок, яких у нас чомусь все немає і немає! До тих аптек, над якими наш невтомний Михайло Потапович здійснює особистий контроль, суворо слідкуючи, аби в них були в наявності всі ліки від будь-якої трясці. А ми? Обминаємо аптеки, бо занадто здорові, трясця б вас усіх побрала! Та це ж... Замах на нашу вітчизняну фармацію! Саботаж! Нам, бачте, лінь занедужати, аби кошти, виручені від продажу ліків, поповнювали наш бюджет. Сподіваюсь ви не проти того, аби поповнювався наш бюджет? Ніхто, звісно, проти цього не був.
Мобілізований Лісовином актив одноголосно прийняв звернення до всього народу Лісу Темного, що під керівництвом його величності Бурмила Першого семимильними кроками йшов до світлого завтра: з першого числа всім негайно розпочати хворіти! А хто залишатиметься як і раніше здоровим, кого не братиме трясця, той — не патріот Лісу Темного (в ту мить той Ліс ще дужче, ще загрозливіше потемнів!) — з усіма наслідками, що звідси витікають.
Бурмило Перший гаряче схвалив звернення активу до лісового народу, а представника свого Лиса Лисовина за організацію цінного почину "Хворіймо всі разом, хворіймо постійно для нашого ж блага!" нагородив орденом "За заслуги", і заодно видав на гора чергову свою національну (в ранзі звичайно ж історичної) директиву: "Здоров’я нації — у її безздоров’ї!"
І мешканці того Лісу Темного негайно розпочали всезагальне хворіння (а що вони мали робити, як Ліс уже аж почорнів!) і звідтоді двері аптек не зачинялися, бо всі бігли туди купувати пігулки. Кажуть, що бюджет Лісу Темного нарешті почав наповнюватися прибутками.
Щоправда, поповзли чутки, що лише кожна тринадцята продана пігулка доходила до бюджету Лісу Темного. А куди перші дванадцять проданих пігулок ішли? Справа темна. Як і все в тому Лісі. Але перешіптувалися ледь чи не під кожним кущем, що перша продана пігулка йшла на рахунок першої леді, чарівної Бурмилихи, друга — чадові її, Мишкові Бурмиловичу, третя — невістці Бурмила, четверта — братану Бурмила (він же — міністр внутрішніх і всіх інших справ), п’ята — вуйку Бурмила, шоста — вуйні, сьома — тещі, восьма — діверу, дев’ята — швагеру, десята — швагорині, одинадцята — свату, дванадцята — своякині і лише тринадцята буцімто потрапляла в бюджет, але так це чи не так (щодо тринадцятої) спробуй розібратися. (Та й тих, хто розбирався, вже давним-давно немає в Лісі Темному і ніхто не знає де й куди вони подівалися). Тож мешканці Лісу Темного ще завзятіше, ще затятіше хворіли й хворіли, силкуючись будь-що не видужати. (Для заохочення ще і ще недужати, встановили звання: "Заслужений хворак", "Кращий хворак тижня... місяця... року"). Всюди були повивішувані плакати: "Чим більше ми хворіємо — тим здоровішим ставатиме наше розпрекрасне життя!", "Хто пластом лежить і на ладан дише — той найбільший патріот найсвітлішого у світі Лісу Темного!" А з головного транспаранта, Перший міністр внутрішніх і всіх інших справ (братан Бурмила) загрозливо тикав товстим волосатим пальцем у кожного, хто мав необережність глянути на транспарант: "А ти хоруєш, неборако? Якщо ти ще чогось здоровий, негайно занедужай, допоки ще не пізно!"