Нерозгадана таємниця з життя пернатих
Коли стоїш у черзі, чомусь не хочеться думати про крила.
Одна з головних заповідей монументалістів
Будьте економні! Скидаючи старі бюсти, залишайте постаменти, щоб було куди ставити нові!
Із старих істин
Як часто в боротьбі за збереження біосфери чия-небудь сфера неодмінно виявиться скраю.
З розповідей бувалих людей
Знайти своє місце в житті ще можна, а ось спробуйте на ньому влаштуватися, не маючи зв’язків!
З наївних запитань
І для чого всім бігти до фінішу, якщо перше місце все одно посяде лише один з них?
З приказок ядерного віку
Аварійно-технічний прогрес.
До питання про безсмертя
Коли борються із старими догмами —найчастіше народжуються нові.
Із метеорологічних спостережень
Не спішіть у великі. Дрібний дощик теж зволожує землю.
Із оголошень далекого майбутнього
"Громадянина, який загубив свої найкращі літа, просимо терміново звернутися до Бюро знахідок".
Владу буде обмежено
Нарешті створено Незалежний Комітет з обмеження влади обмежених людей, які мають необмежену владу. Щоправда, Незалежний Комітет покищо має обмежені повноваження.
Що заважає природі
З точки зору Багетної Рами природа, на жаль, покищо не має аніяких рамок і це заважає їй врешті-решт стати повноцінною мистецькою картиною.
А раби залишилися
Ну й що з того, що вже давно немає рабовласників? Але ж ще стільки повсюди рабів, які без звичних володарів і кроку самостійно не здатні ступити.
Суцільна непам’ять
Воли, покірно підставляючи натруджені шиї в ярмо, що вже збили їм холку, і тягнучи тяжкий і вічній свій віз, вже й не пам’ятали, що їхніми предками були колись могутні і вільні степові тури; собака, біжучи за возом, що його приречено тягли воли, та гавкаючи на всіх і вся, а радше на свою недолю, теж не пам’ятав, що його предками були вільні і незалежні вовки; вічно п’яний дядько Пилип, осатаніло луплячи волів ломакою, вже давно не пам’ятав, що він — людина.
Суцільна непам’ять.
Чи не тому нам часто й випадає доля волів та собак?
Прорахунки еволюції
Наш дикий предок відносно легко приручив і одомашнив жінку, а ось вона його й досі приручає та одомашнює. І невідомо коли й упорається зі своєю вічною, тяжкою і водночас такою солодкою повинністю, що приносить їй стільки сліз, радощів і горя, відчаю і віри в нього, єдиного і коханого, але все ще не прирученого і до кінця не одомашненого.
Коли слова не розходяться з ділом
— Звичайно ж труд має бути ударним, — погодився боксер і останнім ударом відправив суперника в технічний нокдаун.
І розплачуватися власним життям
Домашні гуси за непотрібністю вже давно втратили здатність літати. Та й для чого їм, одомашненим, тлустим і жирним якесь там небо, як вони
живуть у теплі та затишку на готовому наїдку.
Правда, за той дармовий харч, добутий не в поті чола, доводиться дорого платить, адже їх годують на заріз.
Виходить якесь замкнуте коло: щоб жити сьогодні на дурничку, треба завтра за це розплачуватися власним життям.
Хоч це й погано, але це — краще
Подивіться вранці у дзеркало. Що ви там побачили? Правильно, нічого. А це свідчить, що у вас немає свого лиця. Проте не печальтеся. Це погано, але далебі краще за тих, у кого і своєї голови на в’язах немає.
Про мужа, який завжди виконує свої обіцянки
Прийшов один в "Дитячий світ".
— Плюшеві тигри є? — питає.
— Є, але тільки тигрята,— одказують.— І не плюшеві, а вельветові.
— Яка різниця. Вельвет — ще краще. Схожий на оксамит і ворс має густий. Та й окрас у цих тигрят, як у справжніх тигрів.
— Так, так, жовтогаряче забарвлення з чорними смугами. На вигляд — натуральні тигри.
— Беру сто штук! Думаю, вистачить.
— Мабуть, в дитсадок? — цікавляться.
— Який там... дитсадок. Справа серйозніша. Попорю їх, обдеру та жінці з них вдяганку в ательє пошию. Давно їй тигрову шубу обіцяв. А я завжди виконую свою обіцянки і слів на вітер не кидаю. Хай носить на здоров’я і пам’ятає свого... єдиного.
З життя богатирів
— Головне в нашому житті... Що? Правильно, варіантність. Приміром, занесло тебе в невідомий край. Чешеш ти і чешеш, прямцем і прямцем. Аж тут — роздоріжжя. Три дороги перед тобою. Куди коня повертати? А-а... дідько його знає куди. Ламаєш голову... А коли перед тобою варіанти. На каменюці ясно й чітко викарбувано: наліво підеш — не повернешся, направо — башку тобі звернуть, прямо — печінки відіб’ють... Як бачимо, вибір є. І — чималий. І ти вибираєш, що тобі до вподоби... Ні, без варіантів нудно жити...
Видатний чортополох
Бур’яном він стане пізніше, а тоді він був усього лише простим Бур’янцем. І занесло його на город вітром. До речі, він завжди дотримувався кредо: "Вперед, за вітром!"
Отож, вигулькнувши на Грядці, він роздивився: престижне місце, щедрий ґрунт, багато сонця. І — на видноті. Тож і почав спішно розростатися, закорінюватися, захоплюючи собі побільше простору — так і захопив Грядку.
І невдовзі з Бур’янця став Бур’яном-Бур’янищем, таким собі видатним Чортополохом. Тепер керує Грядкою, на якій уже нічого більше не росте. І став він таким видатним Бур’яном, таким всемогутнім, що навіть Сапа поштиво перед ним схилялася, а випроставшись, вигукувала:
— З Бур’янищем вперед до нових врожаїв!
І такі Сапи у нас ще є.
Ось чому в нас такі розкішні, справді видатні Бур’янища на наших городах!
Хто багато роздає, у того багато й залишається...
Відколи вона себе пам’ятала, її повсякчас було багато. Недарма ж про неї казали: "Маша, яка завжди наша". Її й справді вистачало на всіх. Вона була безкорисливою, а відтак і щедрою, тож охоче себе роздавала: кому пісню, кому раду-пораду, кому любов і ласку, кому ніжність, кому доброту, кому посмішку, кому сердечність, кому чуйність, кому втіху, кому добре слово підтримки...
Її застерігали: бережи себе, не будь такою подільчивою, бо ж що тобі зостанеться? Безсрібники та гойні ні з чим залишаються на старості.
Не слухала, а й далі всю себе роздарювала — така вже вдалася розтратлива: кому пісню, кому раду-пораду, кому любов і ласку, кому ніжність, кому доброту, кому посмішку, кому сердечність, кому чуйність, кому втіху, кому добре слово підтримки...
Тільки й зосталося в неї, що добре ім’я, ним вона дорожила і берегла його.