Так ось. Надіслав я вам, товариші-добродії з Прокуратури заяву про кражу Джоконди. Висіла дамочка, котра Джоконда, у мене на кухні, висіла (з’явилася вона тамечки ще коли Моня Красавчик-старший до моєї матінки у гості бігав, то він їй і Джоконду на згадку про себе подарував), висіла і в один не прекрасний день щезла. Тільки на стіні, де вона висіла, темне місце лишилося (коли кухню білили, то картину на знімали, щоб заощадити фарбу) та ще цвяшок, на якому вона висіла, у стіні зостався. Я тоді ж і настрочив вам доно... тобто Заяву, товариші-добродії з Прокуратури про кражу, як кажуть, віку. Написав з надією, що ви оперативно спіймаєте крадія і повернете мені Джоконду. А од вас — ні ответа, ні привєта. (Як і од Моні Красавчика-старшого, після того, як він персонально щез з Одеси у невідомому напрямку, не сказавши нам з мамашою і досвідання. Лишивши, правда, мамаші моїй на згадку про себе мене, значить, Моню Красавчика-молодшого).
Год минув, як мене обікрали, а од вас — ні гу-гу! Що це за слідчі органи нашої розпрекрасної Прокуратури?!. Та ще одеської! А Джоконду, між іншим, Моня Красавчик-старший, ще коли за моєю мамашою бігав та виспівував їй серенади своїм чарівним козлетоном, купив на Привозі, відваливши за неї аж 20 тодішніх соврублів. А вам, я к кажуть, і за вухом не свербить. Хоч це є кралею віку, адже Джоконда — безсмертне творіння, не знаю, правда, якого майстра.
I ось нарешті вдалося напасти на слід моєї пропажі, себто кражі віку!
А вийшли такечки. Написав нам з мамашою з Парижа... Хто б ви думали? Та Моня Красавчик-старший. Як дременув він з Одеси од моєї ненаглядної мамаші, так аж у Парижі опинився. Ну, роздивився що там і як, оговтався. Та якось випадково в Лувр зайшов — хтось йому сказонув, що там дешеве пиво. А зайшовши, побачив там у того Лувра... Джоконду. Висить вона як ні в чому не бувало. Мовляв, Одеса далеко від Парижа, все шито-крито. Моня Красавчик, котрий старший, пише, що вона тютечка в тютечку схожа на ту Джоконду, що висіла у нас на кухні. І художник один і той же. Якийсь... Ага, от моя Сонічка підказує: якийсь... Власне, якісь два Вінчі. (Я, зізнатися, чув цю хвамилію Два Вінчі (на знаю, на двох вона у них чи на одного), чув, здається, на Привозі, але до чого вона тоді не збагнув). То що виходить? Хтось украв у мене Джоконду, переправив її (і як це йому вдалося через границю перевезти? Не інакше, як на лапу відвалив митникам) і в Парижі продав. А Лувр не розібрався, Що картина крадена — купив. У мене й документ є — що та Джоконда моя, — пісьмо Моні Красавчика-старшого, де він пише, що та Джоконда, яка ниньки в Луврі висить, — точнісінько така ж, як і та, що колись висіла у нас на кухні. Тільки слідів од мух на ній не видно, мабуть, у Луврі їх постирали, гади! А Моні Красавчику-старшому можна вірити. Він — художник-самородок. Хіба ж так уміє живописати! Особливо, забори красить. Так розмалює, що їх після того, хоч на виставку Народних талантів вези! У молодості Моня прославився і як богомаз. Як намалює, так, бувало, ніяка комісія на розбереться, що то за святий! А ще він свого часу на всю Одесу прославився, як оформлював вивіски для різних учрєждєній. Якось для венерологічного диспансеру таку вивіску намалював, що той диспансер три роки з ним судився, щоб повернути хоч гроші, але Моня встиг утекти де Парижа. Так що Моня в отій. самій живописі розбирається. І коли написав, що Джоконда в Луврі, це та Джоконда, яка висіла у нас на кухні, то воно такечки і є навсправжки. Бо Моня — експерт. А тому прошу... Ні, требую. Пред’явити Парижу, значить, претензії і вимагати аби Лувр повернув мені мою Джоконду — у мене на кухні в стіні в цвяшок зостався, де вона колись висіла. Ще й пригрозити тому месьє — чи як його там? — Лувру, що я, одеський Моня Красавчик-молодший подав у Страсбург у суд, значить, міжнародний. То хай краще повертає, не шпана ж він якась із Привозу, щоб крадене у себе тримати? Зрештою, можна зробити міжнародний обмін художніми цінностями. Лувр повертає мені Джоконду, а я йому од усього свого благородного серця подарую картину Шишкіна, котра про трьох ведмедів у лісі. У мене аж дві такі картини висять — одну моїй Сонічці подарували співробітники з Привозу до якогось її річчя (не знаю якого саме, би в моєї Сонічки вже літ зо тридцять одна й та ж дата: вісімнадцять), а других ведмедів Шишкіна я сам їй подарував до того річчя (не відаючи, що співробітники з Привозу їй уже таку приготували). Прошу вас, добродії-товариші з Прокуратури нашої славної, вплинути на того типа месьє Лувра. Хай повертає мені Джоконду, бо це добром не кінчиться. Нічого викрадену в Одесі картину виставляти у Парижі в якомусь там Луврі. А заодно мою пропажу, Джоконду, значить, оголосити у міжнародний розшук — та по швидше, щоби ті в Парижі не встигли її переховати. Пардон і мерсі боку!
Зостаюся до вас із прежнею любов’ю
Моня Красавчик-молодший, которий прожіваєт
в Одесе-маме, а не в якомусь там Парижі.
ПРИХОДИТЬ ЧОЛОВІК ДО КОХАНКИ...
"Непопулярною стає ідея пекла. У нього все ще вірять лише 5—10 відсотків мешканців Європи".
Це якось я вичитав таку статистику в одному виданні. Уявляєте, ми перестаємо вірити у пекло. Дожилися по саме далі нікуди. Бо як же нам без нього, без пекла рідненького? А все чому. Та тому... Завдяки, мовляв, досягненням науково-технічної революції пекло (як, між іншим, і рай) вже сприймається як щось абстрактне, майже поетичне поняття.
Що ж до раю, то тут ситуація ще простіша. Виявляється, кожен з нас носить рай у собі. І ось як це було виявлено, братове-добродії, товариші й панове.
Якийсь доктор Джеймс Олдс, діючи на різні точки мозку пацюка, випадково виявив ту, що її він потім назвав "зоною раю". Ні більше, ні менше!
Стимуляція слабеньким струмом тієї зони викликає гостре, прямо таки солодко-розчудесне і розпрекрасне задоволення, що його, звісно, в оточуючому, як колись поет писав, бойовому й кипучому житті не просто й діждешся. Якщо взагалі, діждешся!
Кмітливий доктор примудрив якусь там педальку — натиснеш на неї, струм і піде в "зону раю". І ти вже богуєш! Кайф отримуєш! Неймовірне задоволення. Справді райська насолода твориться у тобі, щасливому.