Казус з етикетом трапився з ним у перші роки його дипломатичної служби. Якось на одному з прийомів подали невідому йому страву — явно екзотичну. Та ще й з квітами. На тій же тарелі. Маленькі такі, привабливі квіточки біля страви...
Щo то була за їжа, письменник-дипломат не знав. А запитати було якось… гм-гм... незручно. Навколо такі поважно-сановиті, вишколені дипломати, що аж-аж. І не підступишся до них. Та й не хотілося показати себе таким, який не знає етикету... Подумавши, питання вирішив радикально: якщо подали до столу, виходить все — їстівне! Що тут і гадати. Логіка залізна.
Так міркуючи, дипломат (і письменник в одній особі) з’їв благополучно ту страву. Разом з квітами, що були на тарелі.
Квіти, правда, чомусь виявилися гіркуватими, але Чингіз Торекулович сприйняв ту гіркоту, як своєрідний контраст до їжі, що була дещо солодкуватою. А солодке, розсудив він, у поєднанні з гірчинкою є... гм-гм... оригінальним поєднанням.
Сусіди за ближніми столиками позиркували на нього з подивом. Але як істині дипломати, емоції та почуття тримали при собі, дотримуючись правила нічому не дивуватися і ні на що не звертати уваги. Як то й належить поводитись вихованій людині.
І лише згодом Чингіз Айтматов дізнався, що квіти на тарелі були як... квіти. І призначення їхнє було пряме, утилітарне — японці (а це такі вишукані вигадники) — подали їх на тарелі як прикрасу до їжі. Вишукана елегантність. Для настрою подали. А не для того, щоб їх їли. Та й хто, гадали вони, в наш час — та ще серед дипломатів, буде їсти квіти, подали для того, аби прикрасити блюдо і створити відповідний настрій святковості.
А письменник-дипломат квіти з’їв. Хоч і без особливого апетиту і навіть без смаку й насолоди. Виключно, аби не образити господарів.
І, як уже мовилося, лише згодом дізнався про справжню роль квітів на тарелі з їжею. Такі вже вони, японці. Навіть страву прикрашають квітами аби догодити гостеві.
А дізнавшись — довго сміявся.
Сам із себе.
А це, не забуваймо! — перша і найчудовіша риса людини — сміятися — вміти посміятися! — над самим собою. Навіть, якщо ти письменник всеєвропейського визнання. Та ще й високопоставлений дипломат, який особливо повинен дотримуватися правил етикету. Але хто б і знав про цей казусний випадок, якби письменник-дипломат сам, сміючись при цьому, не розповів в одному зі своїх інтерв’ю. Чому розповів, а не наприклад, утаїв — дипломат на офіційному прийомі з’їв квіти, призначення яких було прикрашати собою страву… А все тому, що в Чингіза Айтматова виявилася головна (най-найголовніша) риса людська — почуття гумору.
Що ми знаємо про людські почуття? Що таке взагалі, почуття? Психічні й фізичні відчуття людини. Здатність відчувати, сприймати навколишнє середовище.
Скільки почуттів у людини? Гадають, що шість, адже саме воно, шосте почуття, вважається таким, що його й пером не описати, тим, яким людина повинна володіти за натхненням і яке є вершиною — будучи чи не фантастичним — всіх почуттів. Після естетичного почуття, національного, патріотичного, почуття відповідальності, почуття міри, почуття любові, захоплення чим-не-будь і т. д. Так ось після всіх цих почуттів — названих тут і не названих — є ще одне… Шосте? Ні, вже, здається, сьоме. І ми певні, що воно є вершиною всіх почуттів людини — ПОЧУТТЯ ГУМОРУ. Вміння посміятися не лише над кимось, а в першу чергу над самим собою. Почуття, що його не купиш ні за які гроші ні на якому базарі чи в супермаркеті. І навіть штучно не виховаєш його в собі. Воно або є, або його немає. (Як, між іншим, і талант). А тому людина, яка володіє почуттям гумору, є багатою-пребагатою. Такою, якій різні там крези й рокфеллери і в підметки не годяться! А все тому, що така людина володіє рідкісним почуттям — ПОЧУТТЯМ ГУМОРУ. Всього лише уміння посміятися із самого себе. А немає такого почуття — і вважай, що й самої людини немає. А прикрашати квітами на врочистих обідах страву на тарелі — вищий шик, скажімо так. Тут винахідливі японці, великі любителі краси і чогось такого... гм-гм... екзотичного, як завжди виявилися на висоті.
АНЕКДОТ ВІД МАРШАЛА
Спершу був анекдот.
Від маршала. А чому б і ні? Маршали теж, як один казав, мужики, тож анекдоти — та ще під чарку, — люблять. Все інше було потім.
Трапилося це... Дай Бог пам’яті, здається в році 1955-у. Одне слово, давненько. Хоча анекдот строку давності не має — раз народившись, він живе чи не вічно. Ось і маршал розповів анекдот, який вже тоді далебі був старший за нього, високопоставленого оповідача, а все одно прозвучав як уперше, як новий.
Слухачі, навіть, засміялися. А потім... Потім задумалися... Але на те й гарний анекдот, аби спершу, почувши його, слухачі засміялися — та ще в застільній компанії, де без дотепного анекдоту аж ніяк не можна обійтися, — а вже потім і задумалися.
А задумаються вони неодмінно, якщо анекдот справжній.
Так ось...
Воєнний керівник випробувань ядерної зброї і одночасно заступник міністра оборони СРСР у чині маршала (далі — Маршал) влаштував бенкет для вузького кола високопоставлених вчених та інженерів. З нагоди вдалого завершення робіт. По випробуванню якоїсь чергової ядерної зброї, що їх тоді чи не штампувала "Країна Рад".
На бенкеті був присутній і той, кого вже тоді називали "геніальним творцем". Найруйнівнішої із нині відомих, — зброї… Хоча тут йому підійшов би епітет не "геніальний", а — диявольський, та Бог з ним. І був він не просто обласканий Системою, а просто таки випестуваний нею. Тією Системою, якій він вірно служив, тож за вірну службу і свій диявольський талан у створенні найжахливіших бомб, він отримав від Системи всі мислимі нагороди і регалії. За фахом він був фізик-теоретик. І те останнє випробування ядерної бомби відбувалося за його участю. І стало ясно: радянська воднева бомба взяла пальму першості. Вона у десятки разів переважала за потужністю скинуті у 1945 році на Хіросіму і Нагасакі "товстуна" і "малюка". Стало також ясно, що така надзброя для знищення воєнних об’єктів просто... просто нісенітниця, адже вона годилася лише для тотального знищення всього живого на планеті Земля.