— Нам слід було одружитися, — промовила вона, — та виховувати її разом.
Ця репліка була для лорда Ізраеля такою неочікуваною, що він декілька разів блимнув очима. Його деймон ледь чутно заричав — майже замурчав — та улігся в тій позі, уякій традиційно зображують сфінксів. Лорд Ізраель мовчав.
— Для мене нестерпна навіть думка про забуття, Ізраелю, — повела далі пані Кольтер. — Краще що завгодно, ніж це. Раніше я думала, що довічні тортури були б гіршою долею, набагато гіршою… Але позаяк ти залишатимешся у свідомості, то краще вже нескінченний біль, ніж абсолютна порожнеча, довічна відсутність почуттів та цілковита темрява, чи не так?
Роль лорда Ізраеля в цій сцені полягала лише в тому, щоб слухати. Його очі були прикуті до жінки, і він демонстрував глибоку увагу — потреби відповідати не було. Пані Кольтер продовжила:
— Того дня, коли ти так несхвально говорив про Ліру та про мене… Я гадала, що ти її ненавидиш. Я могла б зрозуміти твою ненависть до мене — сама я ніколи тебе не ненавиділа, але зрозуміла б тебе… Проте мені була незрозуміла причина твоєї ненависті до Ліри.
Лорд Ізраель повільно відвів погляд, однак потім знову подивився на жінку.
— Я пам'ятаю, як тоді, на вершині гори на Свольбарді, перед тим, як залишити наш світ, сказав дещо дуже дивне, — вела далі вона. — Ти сказав: "Ходімо зі мною, й ми назавжди знищимо Пил". Пам'ятаєш? Але ж ти не збирався того робити! Ти мав на увазі цілком протилежне, хіба не так? Зараз я це розумію. Чому ти не сказав мені тоді, що ти замислив? Чому не сказав, що насправді збираєшся зберегти Пил? Ти міг би повідомити мені правду…
— Я хотів, аби ти пішла зі мною, — тихим сиплим голосом промовив лорд Ізраель, — і мені здавалося, що ти віддала перевагу брехні.
— Я так і думала, — прошепотіла жінка, їй не сиділося на місці, проте бракувало сил на те, щоб підвестися. На мить вона відчула слабкість, в голові її запаморочилося, усе ніби від'їхало кудись, але за декілька секунд усі її чуття поновилися, і вона побачила, що нічого не змінилося.
— Ізраелю, — пошепки мовила вона.
Золотава мавпа простягла руку й несміливо торкнулася сніжного барса. Лорд Ізраель мовчки спостерігав за тим, що відбувається, і його Стелмарія не ворухнулася, але її очі не відривалися від пані Кольтер.
— О Ізраелю, що з нами буде? — знову спитала та. — Чи це кінець усьому?
Лорд Ізраель мовчав.
Рухаючись, наче сновида, пані Кольтер підвелася на ноги, підійшла до свого рюкзака, що лежав у куті кімнати, та засунула туди руку, шукаючи пістолет. Невідомо, що вона зро била б далі, однак у цю мить у кімнаті почувся стук квапливих кроків по сходах.
Чоловік, жінка та їхні деймони разом повернулися та побачили, як у кімнату вбіг захеканий ординарець і ледь чутно промовив:
— Перепрошую, мілорде, але деймони… Їх бачили неподалік від східних воріт, у вигляді котів… Вартовий спробував поговорити з ними, завести їх у середину, проте вони не схотіли підходити. Це сталося лише із хвилину тому…
Лорд Ізраель змінився прямо на очах: усю його втому наче вітром здуло, і він скочив на ноги та схопив свою шинель.
Не глянувши на пані Кольтер, він накинув шинель на плечі та наказав ординарцеві:
— Негайно повідомте це мадам Оксентіль. Передайте по армії наказ: деймонам в жодному разі не погрожувати, не лякати їх чи примушувати хоч до чого. Кожен, хто їх побачить, має спочатку…
Кінець речення пані Кольтер уже не почула: лорд Ізраель побіг униз сходами. Коли звук його квапливих кроків також затихнув, настала тиша. котру порушували. лише ледь чутне свистіння гасової лампи та стогін вітру за вікнами.
Очі жінки відшукали очі деймона. Вираз на обличчі золотавої мавпи був складним і майже невловимим, як ніколи за всі тридцять п'ять років їхнього життя.
— Гаразд, — промовила жінка, — я не бачу іншого шляху. Гадаю… гадаю, ми…
Певна річ, деймон відразу зрозумів, що в неї на думці. Він стрибнув їй на груди, й вони обійнялися. Потім пані Кольтер відшукала свої хутряне пальто, і вони дуже тихо вийшли з кімнати та пішли вниз темними сходами.
29
Битва на рівнині
Лірі й Вілу було неймовірно важко залишити чудовий світ, у якому вони проспали попередню ніч, але якщо вони збиралися відшукати своїх деймонів, слід було повернутися в темряву. І тепер, після багатьох годин, проведених у темному тунелі, Ліра двадцятий раз схилилася над алетіометром і видавала тихі звуки відчаю: пхикання, котре перетворилося б на ридання, якби в неї було більше сил. Віл також чував сильний біль у тому місці, де колись перебував його деймон: відкрита рана у грудях, у котру після кожного вдиху наче впивалися холодні шипи.
Дівчинка неслухняними пальцями повертала коліщата, а її думки ніби пробивалися крізь гору вати. Такі чіткі та зрозумілі колись сходинки значення, що вели від кожного із тридцяти шести символів на циферблаті алетіометра, тепер здавалися їй хиткими та розпливчастими. Як утримувати їх у голові всі разом… Колись це було схоже на біг, спів чи розповідь, тобто було чимось природним, але тепер доводилося докладати неймовірних зусиль, пружина її волі дедалі слабшала. Проте Ліра знала, що вона повинна тримати себе в руках — від її дій залежить все на світі…
— Це недалеко, — промовила вона. — Проте там різноманітні небезпеки — битва й таке інше… Але наразі ми вже майже там, де треба. Наприкінці цього тунелю розташований великий гладкий камінь, по якому тече вода. Ти можеш прорізати там вікно.
Духи, котрі погодилися взяти участь у битві, нетерпляче рушили вперед. Дівчинка швидше відчула, ніж побачила біля себе Лі Скоресбі. Він прошепотів:
— Ліро, дівчинко моя, мені залишилося небагато. Коли побачиш нашого друга-ведмедя, скажи йому, що Лі завершив своє існування в бою. А коли битва скінчиться, в мене буде вдосталь часу на те, щоб разом із вітром літати по світу та шукати атоми, котрі колись були Тестером, моєю матір'ю та всіма іншими дорогими мені істотами… Ліро, дитино, коли все скінчиться, ти повинна відпочити, добре? Життя — це гарна річ, а смерті вже немає…
Голос Лі стихнув. Лірі захотілося обійняти його, але, певна річ, це було неможливо. Тож вона лише подивилася їм його бліді обриси, і дух побачив у її очах силу та пристрасті. І почерпнув із них енергії.