Та і Хапко не мимрач, придивився та й пита:
– А ви ж, дядьку, хто будете? Чи не Шелевило?
Заметушивсь трохи, та зараз і знов, як умитий.
– Так ти не Микита? А я думав, Микита, – каже, – та й дивую, що не пізнаєш давнього приятеля... Ну, помилка за фальш не йде... Я, бачиш, здалека... а теперки обертаюсь тут у місті... Володимир я... Дядько Володько... може, чув? А ти ж хто такий? Звідкіль? Як тебе звать?
– Хай вже буду Микита, – сміється Хапко.
– Та годі вже жартувать! Я зразу не розгледів, – хіба ж сього не лучається?.. Який ти Микита! Микита – простець, мужик, а в тебе постать, як у паняти... Дівчат, мабуть, позанапастив, як мух, та ще незчисленне їх на те сподівається... Еге? Оце дивлюсь я на тебе, і згадується мені один пан... Такий був вояка, погляд орлій, похода важна, вельможна, білий, як сметана, пухкий, як пампух... Гарнюк такий, що не списати ані змалювати... Дивовижа мені, як ти в того пана вдався! Наче не ти, а він перед очима тільки одмолодів та ще покращав...
– Бач, якої співа! – дума Хапко. – Лестками закида! Закидай, закидай, тільки шкода заходу! Не охитрувати!"
Ніби насміва, а сам аж очі мружить, так прислуха, і ті йому лестки – наче солодкий мед плине по кісточках.
Та й сила – ті, мовляв, лестки! От, наприклад кажучи, ви добре знаєте, що ніби трохи руденькі, ліве ваше око не хоче тудою дивитися, кудою дивиться праве, кріпточку і голомозенькі (та й жінка нагадує, щоб часом не забули: "Рудий шершень! Зизоока звірюка! Голомоза мацапура!" Звісно, жінка, то вже до ладу прикладе...). А нехай-но полехтає: "Ой, дядьку, та який же з вас красень! Там-то брови чорні! Там-то чуб кучерявий, а погляд орлій?!" – то ви допадатимете до тих лесток, як ужака до молока, що як жлукче, то хоч рукою його бери...
А той дядько Володимир таки не відступається:
– Тепер я роздивився, то добре бачу, що ти не з села, еге?
– З села, – дурить Хапко.
– З якого?
– З далекого.
– Годі вже! Не одуриш! Паничик? Чи попенятко? Чи, може, з міщан? Еге, з міщан?
– З міщан...
– А як тебе звать?
– Та ви ж вгадали – Микита.
– Бачу я, Микито, що ти тут у місті, як у темному гаю, та ти сим не турбуйся, бо ти за мною, як за кам’яною горою: нехай-но хто вирветься до тебе з піддур’ю або з ошуком, то він у мене за дев’ятими ворітьми гавкне... Еге ж... чогось улюбив я тебе... Трапляється часом, що іншого якось не прийма серце, відвертається від нього, до іншого так зразу приляже, як до рідної мами... Чи ж мало тут в мене приятелів! І до Києва, мабуть, не перевішати... А я їх всеньких за півдарма віддам, аби з тобою побрататись та товаришувати... Отаке... Улюбив я тебе, та й годі... Так тебе улюбив, що вже іншим нічого і не зосталося... От як ті дурненькі дівчата по селах співають:
Хоч натраплю, хоч зазнаю, та вже не такого.
Не приляже моє серце ніколи до його.
Чого всміхаєшся, ніби віри не ймеш? Хіба того не прилучається? Або ти не варт, щоб до тебе серце прилягло?
"Сей Шелевило – брехунець, – дума Хапко, – а проте... Тями йому не бракує: зна, що личко, що ремінець... Не помилиться, – одразу розбере, де ворона, де сокіл... Нехай трохи підбріхує, а розумак... Та не заспліш він і бреше, хіба ж я справді не варт, щоб до мене серце прилягло?.. Ні, нема на що нарікати – пощастило мені таку голову стрінути... З таким товаришем не занудиш світом... Чоловічок має в собі приємність"...
А той, що приємність в собі має, завітує:
– От тут недалечко пивничка... Воно не пивничка, а так сквапний чоловічок ніби то тим, то сим крамарює... Труночок там такий, що тільки ковтай та бровами підкидай... Ходім, постановлю тобі пляшечку, щоб ти знав дядька Володька та його добрість... Звертаймо цим заулочком, то й зараз натрапимо. Згода?
– Згода.
Звертають у заулок, а тут другі двері і у ту, мовляв, пивничку, де сквапний чоловічок то тим, то сим ніби крамарює.
Увіходять.
Хата давненько не білена, та відколи вже й не метена, по стінах колочки, а по колочках той, мабуть, крам – нова сива смушева шапка, якась червоненька спідничка, синя корсеточка, аж три халяви, вишиваний рушник; де причеплена пилка, де хомут висить, де чемерка, а поруч славна хазяйська пута і прехороша свитина; тут юхтові чоботи, а там з драної торби сторчить долото і просувається свердел. І не злічити того, мовляв, краму. На одшибі, в кутку, кривенький стіл; на столі пляшка, скляночки і чарочки, а поза столом сидить на лаві і тягне люльку сам сквапний чоловічок – вже давненько не юнак, відколи вже й квіт з його опав, та ще й не трухляк: сивоусий, пикатий, броватий, очима, як списом пройма.
Загледів дядька Володька і, не так, щоб ласкаво, гукнув:
– Га, шпачок прилинув... Сподіваєшся знов дві кварти ушахровати? Колись матиму частинку, то я тебе трохи навчу! Знатимеш, як-то гуляти, а погулявши, втікати! Зажди-но, шпачок!
Та й устає... А барчистий, височенний, аж стелі достає, кремезний, кріпкий, як дуб...
А шпачок скік за Хапка, та з-поза Хапка:
– Що се ви... що се ви, Охріме друже? Що се ви... Хіба мене не впізнали? Чи жартуєте?
– Жартую? – одгримнув Охрім... – А ти, єретичний сину, позавчора не втік? Гукаю, а він...
– То що, що втік, Охріме? – виговорюється. – Втік, а ось прийшов, і все до шеляга заплачу.
Та до Хапка:
– Плати, Микито, бо в мене катма дрібнотки... А ми з тобою опісля порахуємось.
Хапко зараз витяга карбованця. Охрім, приймаючи, вмент уласкавився, та моргаючи Хапкові:
– Плати, плати, крутивусику, а він певно порахується – хіба що рак не свисне... Еге, Володьку?
Володько часом трохи недочува...
– Беріть за ваші дві кварти, Охріме, – каже, – а всеньку рештку приділено на вистоялочку.1 Ставте, Охріме, та насипайте, коли ласка.
– Розумне слово добре й почути, – одказує Охрім.
Швиденько подався у другий куток, та, трохи відсунувши якусь скриньку, підняв лядку, витяг з якогось темничка барильце, – ставить скляночки, сипле...
Дух такий, що круторогі б спинились...
Насипав, та й каже:
– Такого, – каже, – ведмедика2 і в протопопа не піймаєш!
Випили. Посиділи.
А як трохи відпустило, Охрім примружує око на Хапка та й каже:
– А ти, крутивусику на тоненьких ніжках, жвавого роду: пустив ведмедика начебто гаразд протореною стежечкою...