Сумував я з місяць після такої страти, а далі думаю собі: "Що впало, то пропало". Поступив я собі непрактично; годі людям накидувати в такий спосіб книжки. Вони ж не просили. Вправді, повинні були відослати книжки хоч би на мій кошт, але коли не відослали, то, може, хоч прочитають їх; і з того вже для мене хосен.
Стрічаю я знакомого, що знає руську суспільність. Нарікаю я перед ним на свою біду: 250 зл. як у болото кинув і навіть певності не маю, чи читав хто мої новели.
— Не дивуйся,— каже він мені,— що русини не купують книжок. Наші книгарні не мають кольпортерів, а без коль-портажі немає нічого. Тепер надходять ферії, весілля, праз-ники. Найди собі метких знакомих, що виїздять на село, дай їм книжки; вони розпродадуть.
Думка знаменита! Справді так треба зробити. Повинахо-див я собі знакомих і дав їм на розпродаж сто примірників. Тим, що не мали охоти прийнятися продавати, обіцяв я по 25 кр. від примірника рабату. Поїхали мої новели зі зна-комими на села.
Жду два місяці. Знакомі вертаються у столицю. Стрічаю одного.
— Не гнівайся,— каже,— що не дам тобі зараз грошей за новели, бо не маю при собі.
— Отже, ги продав їх? — питаюся з радістю.
— Продав, але, знаєш: гроші минулися. Я тобі їх зверну колись...
Стрічаю другого знакомого; я мовчу про новели: соромно якось самому про се питатися. Але він сам починає:
— Ти, певно, будеш на мене гніватися за ті новели. Неприємно якось продавати, то я роздарував 15 примірників, а п'ять десь там у мене лежить. Ти чей не гніваєшся за се на мене?
— Але ж ні! Борони боже!..
Стрічаю третього знакомого. Він сам починає розмову про мої новели:
— Дуже гарні твої новели. Я читав їх у родині, і вони дуже сподобалися; сестра аж плакала над оповіданням "Моя мила".
— А продав ти хоч кілька примірників?
— Ні! Я віз їх тобі назад, та — не гнівайся! — забув у коршмі в Недопитові і опам'ятався аж на зелізниці, що їх там лишив... Годі було вертатися, бо поїзд від'їздив...
— То, може би, ще туди написати, шкода двайцятьох примірників.
Написали ми письмо до власника коршми; прийшла відповідь, що в його коршмі ніяких книжок ніхто ніколи не бачив. Ну, певно...
Пішов я до четвертого знакомого в гості. Балакаємо з годину — не згадує ні словом про мої новели. Прикро мені самому допитуватися; ходжу по кімнаті, аж дивлюся: лежить купка книжок, обвинених папером, на підлозі. Я схиляюся: мої новели! Та які ж вони нещасні, немов тиждень лежали у воді, а потім тиждень у болоті, замаргані, заболочені, спліснілі.
— Що їм сталося? — питаюся з жалем.
— Замокли в дорозі, як я їхав на ферії. Можеш собі їх забрати...
Забрав я двайцять примірників і приніс зі смутком додому. Розгортаю, придивляюся,— ніхто не схоче їх і задар-мо: зовсім знівечені.
Інші мої кольпортери, здається, новели попродали, але грошей за них я донині не бачив... Що ж робити?.. Пропало! Скаржити не буду знакомих: самі порядні люди...
Осталося мені ще 90 примірників новел дома. В книгарні не купив ніхто ані одного примірника. Забрав я книжки звідтам і лишив тільки 10 примірників, у надії, що таки хтось зголоситься. Сто вісімдесят примірників пов'язав шнурком і виніс у пивницю, бо заважали мені в хаті.
Моя надія на гроші і на славу щезла, і я вже зовсім не заглядав до сих новел. Нехай їх миші з'їдять, я вже більше писати не буду! Русини нарід некультурний, для них видавай єгипетські сонники і небесні листи, а не новели! Вони так розуміються на красних штуках, як я на єгипетських ієрогліфах. Шкода часу тратити... Досада мене взяла,— не дивота!
Півроку не заглядав я до пивниці, став дуже примір-ним робітником у своїй канцелярії, ходив собі щовечора на пиво і все, що заощадив, обертав на гулянки. Не варто глядати вдоволення в якихось ідеальних змаганнях: життя змарнуєш, а русинів не поправиш. Така вже нація... Краще переживати день за днем, так як вони се роблять, краще не ставити собі великих цілей перед очі... Сього року вліті за чимсь-то заглянув я у пивницю. Приходжу зі свічкою та й розглядаюся. Лежать мої бідні новели так смирно у кутику, не ворухнуться, такі тихі! Ні сонечко на них не гляне, ні чоловік до них не навідається, хіба, може, миші. Та ні! І миші їх не рушили, бо, мабуть, папір був несмачний. Так мені жаль стало моїх бідних новел, що я трохи не заплакав. "Боже мій! — думаю собі.— І будь ту у русинів літератом! Та краще каміння товчи, як для русинів писати..."
Розгорнув я купу книжок, чую носом: стухли мої новели, цвіллю від них заносить. "Треба,— думаю собі,— їх пересушити". Повиносив я їх з пивниці на світ божий і рішився порозкладати на сонці.
А в тім домі, де я мешкав, був великий город, дуже вигідний до пересушування книжок. Там, на сухім місці, розложив я проти сонця свої новели, замкнув хвіртку города і, безпечний, що ніхто не зайде, пішов у хату.
За годину вийшов я подивитися. Справді, нікого з людей не зацікавили мої книжки, але п'ять собак старої панни, що жила в тім самім домі, де я, мали з моїх новел велику потіху. Крізь штахети залізли в город і гарцювали собі по моїх новелах, аж любо. Один пес держав том новел у зубах; другий, якийсь штукар, обернувшись догори ногами, підкидав книжку у повітря; третій і четвертий дерлися о мої новели, розуміється, зубами, а п'ятий грівся на книжках до сонця.
Ах! Собаки прокляті! Чи то я для вас написав "Мою милу"?! Підходжу я нишком до них, а вони так тішаться моїми новелами, що аж мені волосся дуба стає! Як прискочу, як стану метати в собак моїми новелами, летить книжка за книжкою, як бомба, собаки скавулять, кривають, ховаються, але я не питаю: мечу і мечу, поки прогнав собак аж на улицю... Тоді аж утихомирився.
Так-то собаки і тішилися моїми новелами, і плакали з їх причини, а ні один з русинів над моєю літератською долею ані не скривився... Нехай їх бог милує, коли у них таке тверде серце.
1895