Над дахами ще плавали клапті короткого березневого дня, а на вулиці вже сутеніло.
На розі жалісливо проверещав трамвай. Фари ніби плакали в сутінках жовтими сльозами. Ось зараз вони сядуть, а потім кожен зійде на своїй зупинці…
Він допоміг їй занести у вагон сумку.
— Коли матимете бажання й час, приходьте завтра до кінотеатру "Космос", — стояв, очікуючи відповіді.
Олена всміхнулась, і він виплигнув майже на ходу.
Йому треба було в інший бік.
III
В коридорі почулися кроки. Зайшов Садко.
— Кляті порядки! Для статті на три сторінки треба збирати різних довідок на десять сторінок… — Сухі пальці його нервово перебирали аркуші.—Про що ти думаєш? — запитав Заболотного.
— Ні про що.
— Жаль. Слід хоч зрідка про щось думати.
— Шефе, чи не здається вам, що це товкти воду в ступі? Адже роботу зроблено, статті написано. Навіщо псувати папір і час на дисертацію? Краще б я ці півроку працював над іншими гідроокисами.
Садко, вмостившись у кріслі, дістав із шухляди цигарки та запальничку. Запальничка була з гільзи — такими користувалися у війну й після війни. Колись муляло спитати, чому той не пожбурить її на смітник, але після того, як Седенко з паяльником лагодив стрижень з коліщатком, передумав. "Мабуть, якась реліквія…"
— Навіщо, кажеш? А вже того, що "ученым можешь ты не быть, но кандидатом быть обязан". Кандидатом наук, — додав по хвилі.
— Вчора я бачив Ковальського, — сказав Заболотний. — Він відмовився бути співавтором.
— Не хоче? — Кущики брів здивовано заворушились. — Чому?
— Каже, що йому це ні до чого.
— Дивно… Ну що ж, не хоче — не треба. А як він до тебе поставився?
— Нічого. Навіть у Крим запрошував.
— Ти, звісно, відмовився… І дарма… — додав, черкнувши коліщатком.
— А ви на моєму боці погодилися б і поїхали?
— Ні. Я б теж відмовився.
— Чому ж тоді дарма?
— Бо так було б розумніше… Пали, — кивнув на коробку цигарок.
— Ви ж знаєте, що я вже кинув.
— Так, так… Не палиш, до хмільного байдужий. — Очі звузились в іронічному прищурі.— Гарний був би зять для Ковальського.
— Шефе, а що коли ми напишемо на початку статті, що автори висловлюють подяку Ковальському за допомогу?
— Дипломатичне, — кинув Садко. Рипнули двері. На порозі з'явився Куліш.
— Привіт колегам! — На ньому була строката чорно-біла теніска. Він сів навпроти Садка, поклавши ногу на ногу.
"Либонь, уже тридцять п'ять колезі…" — подумав Заболотний.
— Як твої справи? Чим займаєшся? — спитав Седенко.
— Асистенствую. Видаю прописні істини за найновітніше досягнення інтелекту.
— А дисертація, кам'яниста стежка науки?
— На біса? Я ж не альпініст.
— Гай, гай… — мовив Садко, присідаючи на підвіконня. — Років п'ятнадцять тому я знав одного молодика, котрий був шалено завзятий до науки. При зустрічах з ним годі було й мову вести про щось інше. То був меткий і дотепний хлопчина. Шкода його… — На худорлявому обличчі Седенка тлів вираз чи то до-кору, чи співчуття.
Куліш зайорзав на стільці, ніби йому стало тісно.
— Слухайте, яка кому користь від того, що ви досліджуєте? Вашому інститутові? Державі? Аби ви не пояснили накопичення германію в бокситах, від цього щось змінилося б? Нічогісінько. Отже, ви егоїсти. Ви займаєтесь тільки тим, що цікавить вас. Ви пнетеся відкривати таємниці природи, але ж ключами від державної скарбниці…
— Таку думку я вже десь чув, — сказав Садко. — Але хай тобі буде відомо, що математичний апарат теорії відносності було створено за півстоліття до того, як ним скористався Ейнштейн.
— Поговоримо про бакалавра, — сказав Куліш. — Сину мій, на кафедрі Гнатенка потрібен асистент по сумісництву. Іван пропонуватиме твою кандидатуру, звісно, коли ти даси згоду…
— А що там треба робити?
— Десь зо три-чотири рази на тиждень вестимеш групи вечірників. Півсотні на місяць матимеш.
Володимир запитливо зирнув на Седенка. Ці півсотні — знахідка. Можна б десь зняти окрему квартиру й одружитися з Оленою.
— А чи вистачить тобі духу, Володю? Подвійне навантаження, — мовив Садко.
— Гадаю, впораюсь, шефе. Оті півсотні мені зараз доконче потрібні.
Куліш підвівся. Руки застромив глибоко в кишені, від чого плечі здавалися ще похилішими.
…Седенко кілька разів кресонув, намагаючись припалити. В коридорі ще чулися кроки Куліша.
— Отакий він був одвіку. В школі, пам'ятаю, захоплювався планеризмом, в інституті — хімією, потім — іноземними мовами. Але цього йому вистачало на рік, на два. — Припаливши нарешті, Садко смачно затягнувся, пустив конус диму. — Наші батьки були товаришами, працювали на одному заводі, навіть в одному цеху. Обидва загинули під час війни… Серед речей мого батька, які приніс у маленькому вузлику один солдат, була ось ця запальничка. — Він тримав на долоні витерту латунну гільзу, як коштовність. — А Кулішам тільки повідомлення принесли…
IV
Ресторан "Поплавець" зовні нагадував велетенську чарку, в якій вирувало, пінилося, ніби туди щойно хлюпнули чогось шипучого.
Вільний столик стояв у самому кінці зали, біля скляної стіни, крізь яку червоніли жарини бакенів. Під стелею ліниво крутилися опахала. Двоє патлатих молодиків навпроти, добряче вже підхмелілі, слухали транзистор.
Заболотний окинув поглядом столи.
— Що ж тут п'ють? — І побачив на одному із столів цеберко з пляшкою шампанського. Краплини роси притягували погляд немов магнітом. — Отже, ми теж сьогодні питимемо шампанське.
Він помовчав, роблячи вигляд, що пильно розглядає мерехтіння бакенів.
— Бачиш, тут вельми неприємна дата… Мені сьогодні виповнилось двадцять вісім. Це не так уже й мало, до того ж коли твоїй дівчині лише двадцять.
Олена підвелась і швидко поцілувала його.
Хлопець навпроти приречено посміхнувся, лизнув поглядом порожню склянку й поплескав товариша по плечі. Вони, хитаючись, побрели до виходу, тягнучи слідом імпортну мелодію, що хлюпала з транзистора.
На кін піднялися музиканти. Гладкий чолов'яга, що вмостився біля ударника, притягнув мікрофон і гарикнув у нього: "Очи черные…"
— Будь ласка, нам пляшку шампанського, — попросив Заболотний офіціантку, що проходила мимо. — Та щоб у цеберкові з крижинами…
— Далі,— коротко кинула офіціантка. Вона натякала, що не має наміру приділяти їм аж надто багато уваги.