— Усе зневірилось у мені, вся кров із серця витекла. Скільки їх там!.. Любі...
— Більше буде. Астраханці прийдуть... Васько з Федьком, самарці, царицинці... На Дон пошлемо. Альош-ку Протокіна знайдемо. До Івана Сірка напишемо...— Степан розмовляв наче сам із собою. Наче він хотів і себе переконати. Він дуже стомився — багато втратив крові, рана боліла.
— Не підуть вони тепер за тобою, твої Альошки та Федьки. Вони везучих отаманів люблять. А тебе збили... Не підуть тепер.
— Брешеш!
— Не підуть, Степане, не тіш себе. Під нещасною зіркою ти народився.— Матвій витер розбите обличчя, обполоснув руку за бортом, знову приклав мокру долоню до обличчя.— Кинулися ми на тебе, як метелики на вогонь... І обпеклися. Та й сам ти — зірвався тепер, а згоріти — це скоро. Самий слід тільки й зостанеться... яскравий.
— Умийся,— звелів Степан.— І не каркай.
— Спробуй. Прийди в Самару — там зрозумієш. Хто сам перестав вірити, тому теж не вірять. Не могли ми тепер загинути по-доброму — разом з усіма. Хто ж нам тепер віритиме! Не я каркаю, Степане, над нами над усіми каркають... Підведи голову, оглянься: вони вже світ заступили — каркають.
8
Стали вище Самари.
Степан послав Ларка з козаками в місто — розвідати. Сам пішов далі від стругів, сів на березі.
Це було те саме місце, де ще зовсім недавно востаннє бенкетувало його військо. Ще скрізь виднілися сліди стоянки табору, ще попіл вогнищ не потемнів, не розвіяв його вітер степовий.
Похмуро й пильно дивився Степан на могутню річку.
Вдалині на воді з'явилися якісь дивні високі предмети. Вони наближалися. Коли вони підпливли ближче, Степан здогадався, що це... І страх огорнув його мужню душу.
То були плоти з шибеницями. На кожному плоту сторчма укріплено колоду з великою хрестовиною зверху. І на цих хрестовинах кетягами — по двадцять-трид-цять — висіли трупи. Плотів було багато. І пливли вони повільно й урочисто.
Степан не відриваючись дивився на них.
Підійшов Матвій, теж сів. І теж став дивитися на плоти. Обличчя в обох були бліді, в очах — біль. Довго дивилися.
— Лічи,— стиха мовив Степан.— За кожного тут — п'ятьох вішатиму. Клянусь. Тепер — клянусь, удруге клянусь. Господи, почуй мене, дай піднятися, дай ще раз піднятися.
Матвій тужно, мовби згоджуючись, кивнув головою.
— Коли ти, бабусю, ворожити стала? Коли хліба не стало.
— Ні вже... тепер я не так буду.
— Будеш, будеш.
— Ти знай лічи! Я щодо торгів акуратний.— Степанів голос, що затремтів був, знову зміцнів.
— Кого ж лічити? — стиха й гірко вигукнув Матвій.— Уся Русь тут.— Він помовчав і повернувся до отамана: —Тільки не на Дону наш порятунок, Степане. Ні, не на Дону.
— Де ж?
— Там,— Матвій показав на плоти.— Там, звідки вони пливуть. Можливо, там наш порятунок, більш ніде.
Підскакав на коні Ларко.
— Не пускає Самара,— скочивши з коня, сказав він.
— Що?! — Степан підхопився.— Що? Ти що?
— Замкнулись.
— Взяти!! Розтягти по колоді, спалити дотла!.. Навіщо ти поїхав звідти? На попіл усю Самару!.. їдьмо туди. Зараз нав'яжу отаких самих плотів, і попереду цих по воді пустимо.— Степан кинувся був до човна.
Матвій мовчав. Дивився на плоти. Ларко теж не рушив з місця.
— Поїдемо Самару брати! — гукнув Степан. І зупинився.
— З ким візьмеш? — спитав Ларко.— Взяти. Перевернулось там усе... Побили наших...
Степан розгублено оглядівся навкруги... На воду. І опустив голову. Сказав стиха:
— Самара... А-а!.. Поки що обійдемо. Потім вернемося.
Уже тільки сотні дві козаків скакали верхи привол-зьким степом. Скакали мовчки. Попереду Разін, Ларко Тимофеев, дід Любим, кілька сотників. Півтори сотні козаків на прудких татарських конях Степан послав у Астрахань — піднімати в похід усіх, хто там лишився. Якщо треба буде — коли там спилися з кругу й забули війну,— жорстоко карати й гнати силою. А півсотні кінних стрільців пішли вночі зі стоянки — втекли. Наздоганяти не стали — не доженеш.
Усі відчували біду... Біда стояла в очах у всіх. Нічого попереду не чекали, але ще тулилися одне до одного... Та не всі й тулилися: стрільці втікали ночами. А хто залишався, з отаманом на чолі, скакали й скакали, наче була ще одна надія — втекти від біди, від'їхати.
...Іще одне місто на шляху — Саратов.
Степан знову послав Ларка. І знову чекав...
Повернувся Ларко, сказав:
— Не відчинили.
— У Царицин,— звелів Степан.— Там Пронько. Саратов потім спалимо. І Самару!.. І Синбірськ! Усе повипалюємо! — Він крутнувся на місці, хапав ротом повітря.— Всіх на карачки поставлю, кров цідитиму!.. Не мене!..— Він зірвав шапку, з силою кинув її під ноги.— Не мене змій смоктатиме! Сам змієм буду — сто літ кров литиму!.. Клянусь!.. Ось — клятву даю! — Степан упав на коліна, тремтячими пальцями хотів ухопити жменю землі.
Ларко і Матвій підвели його за руки. Він опустив голову на груди, довго стояв отак. Зітхнув глибоко, подивився на своїх товаришів — на очах сльози. Він не соромився їх. Мовив стиха:
— В Царицин.
— Слабий ти, батьку... Відпочити б,— із жалістю сказав Матвій.
—— Там відпочинемо. Там немає зрадників.
— Є, Степане. Там буде так само. Не тіш себе...
— Як вони дізнаються про нашу біду? — майже з жахом запитав Степан.— Адже їдемо швидко...
— Е-е... Ворони каркають — смерть чують.
Тепер уже півтори сотні скакало осіннім сухим степом.
Степанові справді дуже погано, ослаб дуже.
На перегоні, вечірньої години, у нього запаморочилась голова, непритомніючи, він упав з коня.
І в ту мить, коли він летів з коня, в ушах пролунав знайомий дзвін... І, втративши зовсім свідомість, побачив Степан на якусь мить: Москва... Ясного-ясного блакитного дня — престольна, святкова. Яке ж це свято таке?
Дзвони й гудіння... Сотні дзвонів гудуть. Усі московські дзвіниці, сорок сороків шлють небесам могутню, вдячну пісню за добрі й славні діла, послані на землю праведною вселенською силою.
Народ радіє. Та що ж за свято?
Москва зустрічає отамана Степана Разіна.
їде Степан на білому коні, в оточенні улюблених отаманів та осавулів. А позаду — все його військо.
Із Степаном: Сергій Кривий, Іван Чорноярець, Стир, дід Любим, Ларко Тимофеев, Мишко Ярославов, брат Фрол, Федір Сукнін, Федір Шолудяк, Василь Ус, маленький синок Афонько, Прон Шумливий — всі, всі. Усі ошатні й веселі.