— Це я питаю: що робитимемо?
"Патріарх" задумався. Усміхнувся... Похитав головою.
— Хоч би як я там дувся, а патріархом... Ти що, батьку? Я скоріше... Та ні, хоч би як я пнувся, а такої думки не осилити.
— Та ну,— озлився Степан,— не зовсім же ти в сук виріс! Ну, подумай жартома: стали ми — я царем, а ти патріархом. Що робитимемо?
— Гм... Управлятимемо.
— Як?
— По совісті.
— Таж і всі неначе — по совісті. І бояри он — теж по совісті, кажуть.
— Вони кажуть, а ми б — робили. Я вже не знаю, який би з мене патріарх вийшов, мабуть, ніякий, але з тебе, батьку, цар вийде. Це я тобі можу наперед сказати.
— Ти звідки знаєш?
— Знаю... Я мужика знаю, сам мужик, знаю, який нам цар потрібен...
— Який же?
— А мужицький.
— Ну, завів: мужицький, мужицький... Сам добое знаю, що не боярський. А який він, отой мужицькии?
— Та тут усе й сказано: мужицький. Що тут гадати?
— Не відповів. Знаю, що погуляти ми з тобою зуміємо, тільки там і для іншого діла голова потрібна.
— А ти хіба дурень, чи що? У тебе теж голова на плечах, та ще й яка! Ти бідних радо приймаєш — уже півцаря є. По правді судиш — ось і весь цар. А будеш не такий навіжений, тобі й ціни не скласти! Уся Русь тобі у ніжки вклониться. На руках носитимемо. Народ тебе й так любить... Ні, в тебе вийде. А патріарха ти собі знайдеш, не жартуй зі мною... Куди! — "Патріарх" усміхнувся.— Не треба, батьку...
— Чого це? — усміхнувся Степан.
— Не треба,— затявся "патріарх".
— Ну, отче, й колода ж ти: ліг поперек дороги — ні туди, ні сюди, Чого, я питаю?
— Та який же я патріарх — випити полюбляю. Ти мене краще тоді головним яким-небудь над питним ділом постав, оце по мені. Усіх шинкарів у кулаці затисну!.. Дуже люд обдурюють, чорти! Я б їх теж понищив усіх — заразом з боярами. Полізеш паритися? Тепер уже не так гне. А то вихолоне — яке тоді...
— Підожду трохи. Не видержу. Лізь, парся.
"Патріарх" знову поліз на приполок.
— Лини, батьку!
Степан іще наддав пари, вийшов у передбанник... І тут прибігли сказати:
— Батьку, там з-під Синбірська люди прибігли...
— Ну? Що там? — сполошився Степан.
— Борятинський іде від Казані. В городку, кажуть, не схиляються до здачі... Веліли тебе покликати.
— Хто послав?
— Мишко Ярославов.
— А Мишко Осипов не прийшов?
— Немає.
— Не галасуй багато — про Борятинського. Мовчи. Приведи коня...— Степан поспіхом одягався. Крикнув услід козакові: — Осавулам скажи, щоб за мною гнали! Може, коней тут знайдуть... Не баріться!
Козак підвів коня, Степан скочив на нього й поскакав. Усі інші — мало хто знайшов коней, знову на човнах — теж рушили до табору. В лазні не встигли помитися. "Патріарх" вельми засмутився, що отаман так і не попарився. Лазенька була чудова, "царська".
5
Князь Борятинський прийшов до Симбірська раніше за Степана. Степан спізнився. Але він не зміг би встигнути до Борятинського, навіть якби й не робив цієї передишки своєму військові.
Підійшовши до-міста, він вивів своїх на берег, вишикував у бойовий порядок і зразу повів у наступ на цареве військо. День хилився до вечора — гаятися не можна: до ранку, якщо переждати ніч, Борятинському може наспіти підмога.
Борятинський звелів підпустити разінців ближче ї тільки тоді вдарив. Він стояв зручніше — на пагорку. Ще він сподівався, що козаки й мужики потомилися, махаючи на стружках проти течії вгору.
Бій був запеклий.
Люди перемішалися, не могли часом відрізнити своїх від чужих.
Військо Борятинського було навчене зберігати порядок і, звичайно, краще озброєне. Разінців було більше, і діяли вони напористіше, сміливіше.
Степан вів донців. З мордвою, чувашами й татарами були Федір Сукнін і Ларко Тимофєєв. Татари, мордва воювали своїм улюбленим способом — наскоком. Ударившись у стрункі лави стрільців, підминали передніх, але, бачачи, що далі — міцно, не подається, вони розсипалися й відкочувались назад. Ларко, Федір та інші осавули й сотники знову збирали їх, налагоджували хоч якийсь стрій і вели в бій знову. Степан добре знав бойові якості своїх чужорідних союзників, тому послав до них кращих осавулів. Осавули лаялися до хрипоти, збираючи плинне військо, горлали, йшли при зближенні з ворогом у перших лавах... У цьому бою поліг Федір Сукнін.
Донці стояли на смерть. Вони не поступалися ворогові нічим, більше того: були завзятіші й вправніші в цьому ділі. Та вони й свіжіші були, ніж мужики: Разін, передбачаючи події, не велів їм веслувати, коли поспішали сюди, до Симбірська.
Борятинський повільно відступав.
Степан був у гущі битви. Він відволікався тільки для того, щоб подивитися, що там робиться з боків — у мужиків. З мужиками теж були козацькі сотники й вірні стрільці астраханські, царицинські та з інших міст.
Мужики військове мистецтво надолужували нахрапом і відвагою, але зазнали великих втрат.
Степан узяв із собою з десяток козаків, пробився до них, став з козаками у перші лави й почав тіснити царських стрільців. Діло й тут налагодилося.
Стрілянина, бряжчання заліза й хряскіт заглушили людські голоси... Стіною стояв глухий суцільний гул, проривалися тільки окремі звучні крики: матюки або когось голосно гукали. Порохом смерділо й горілим ганчір'ям.
— Не валіть навмання,— кричав Степан до Матвія.— Чуєш?!
— Ой, батьку! Чую!
— Підбери міцніших із жердинами — став у голову! А з-за них — хто з сокирою та з вилами — нехай із-за них вискакують. Рубонули — і за жердини! А жердинами нехай весь час махають. Міняй, коли пристануть! Добрав?
— Добрав, батьку!.. Не слухаються тільки вони мене.
— Оперіщ одного-другого — слухатимуться!
— Батьку! — загукали від козаків.— Давай до нас! У нас веселіше!..
Дід Любим був з молодими.
— Минько!.. Минько, паршивцю!—гукав він.— Не забувайся! Озирнися — хто ззаду?! Ей!..
— Чую, діду!
— Ванько!.. Оді йди, замотай руку!
— Зараз!.. Трохи натішусь.
— Не забувайтеся, чортяки! Диви онде на батька!.. Серце радіє.
Так учив дід Любим своїх вихованців. І показував на отамана. А сталося так, що забувся сам отаман. Захопився й опинився сам у стрілецькому ворожому натовпі. Оглянувся... Стрільці, які оточували його, зрозуміли, хто це. Почали відтісняти далі від разінців, щоб узяти живого. Отаман крутився з шаблею, пробиваючись назад, до своїх.