Коли Олена від'їздила до Степана в Кагальник, була в них з Корнієм розмова: усі сили покласти, а не допустити, щоб донська голота, особливо ж расєйські головорізи підбили доброго отамана на гріх і різанину. Ба-течка-отамана, заступника, чекали, не приховували цього. І звичайно, як він прийде, говорили між собою Корній та Олена, першими до нього проб'ються голодранці, і вже вони постараються — натуркочуть у вуха. Отаман добрий до глупоти, ладен усіх радо прийняти, а вони — гольтіпаки, сволота — кинуться зі скаргами.
— Наше, наше з тобою, Олено, найперше діло — не допустити лиха,— казав Корній, ніби щиро стурбований.— Перед богом і царем відповідатимемо, Оленоч-ко. Ти йому найближча, тому й спитають із тебе найбільше. А спитають як: кров проллється, а гріх — на твою неповинну душу впаде: могла втримати, а не втримала. Отак спитають. Чому він козаків не хоче розпускати? Що задумав? Мир стоїть до раті, а рать — до миру. Ох, Олено...
— Та як же його втримати? Як? Чи ти не знаєш його? — Олена вся тремтіла, лякалась.
— Знаю. А як утримати — не знаю. І порадити — не знаю як. Знаю одне: лиха не минути. Чого він війська не хоче розпускати? На кого тримає?.. Ти довідайся хоч про це.
Та тільки правий був і Степан: жила в Олені велика, всепоглинаюча любов, і якби не було її, цієї любові, ніякому Корнієві, хоч би був він тричі досвідчений і хитрий, не вплинути б на неї. Олена хотіла втримати Степана біля себе, для себе, для щасливого, спокійного життя. Заради цього вона пішла б і не на таку змову. І коли сьогодні вирішила вона зазвати Степана в Черкеськ, то в ній справді зродилося таке непереборне бажання: пройтись вулицею, постояти біля воріт. Бажання це все росло й росло і виросло в нездоланну пристрасть, вона часом стала забувати, навіщо везе чоловіка в Черкеськ, до кого. До себе вона везла його, дб себе — до молодої, закоханої. У ту давню-предавню пору везла і його, й себе, коли вона, визволена з дитиною з ненависного полону, ждала біля тих самих воріт, біля вереї, свого рятівника й чоловіка, якого обожнювала, цілувала сліди його ніг. Ждала з походу чи з гулянки, захмелілого, ждала й завмирала від кохання й страху — коли б тільки з ним не скоїлося ніякого лиха. Шалений він напідпитку, а в поході про себе не думає. Туди везла його тепер Олена, в ту жадану пору: не забув же він усього на світі в отих проклятих походах, на війні. А як забув, то нехай пригадає. А Корній... Корній своє діло зробить — він розумний. Так і треба: з усіх боків слід обкладати невгамовного отамана, щоб він, куди не повернувся, скрізь бачив: його люблять, він у пошані, у славі... Чого ж іще? Він буде військовим отаманом — хто ж інший? Він багатий... Та хіба можна дати голодранцям збити його на шлях лихий, погибельний?..
Місяць зійшов над степом і висів на диво близько: у Степана раз-другий виникло теж дивне бажання: повернути до нього коня й скакати, скакати — до хрипу кінського, до нестями — і шмагонути його канчуком, місяць. Він засміявся. Олена глянула на чоловіка:
— Ти чого, Степанку?
— Подивитися на нас із тобою цієї ночі збоку — два ушкуйники: човен кинули, взяли коней і при нічному сонечку — в городок, красти. А що найсмішніше — молодиця навчила!
— Украла б я тепер одного чоловіка,— серйозно мовила Олена.— Украла б та сховала якнайдалі... Ото б украла!
Степан не зрозумів.
— Кого?
— Козака одного... Степана Разіна.
У Черкеськ прискакали до третіх півнів. Лишили
коней за городком, на березі.
— Ну? — спитав Степан.— Куди? — І сам, дивлячись на сонний, знайомий до болю, чужий тепер городок, відчув рідкісне хвилювання. Жалко чогось стало: чи то прожитих літ, чи то... Тужно якось стало.— Ходімо. Я лаз знаю — жоден біс не побачить і не почує.
Зайшли із степової сторони, там стіна місцями добряче продірявилась, пролізли, де на животі, де рачки,— опинилися в городку. Олена вийшла вперед і повела тепер сама: звернула ліворуч, перейшли низовинку, вогку, порослу лопухом, вийшли на вулицю... Дорога, пилюга на дорозі, тьмяно сріблилася при місяці, ніде ані душі. Навіть собаки чомусь мовчали.
— Куди ти? — спитав Степан.
— Іди,— звеліла Олена.
Олена теж переживала щемке почуття смутку, любові... І вела її ота сама любов, за яку, вона розуміла, настала пора заступитися, яку треба відбити за всяку ціну. Про Корнія вона поки що не думала; вона думала, що зараз вони зайдуть у церкву і там... обвінчаються.
Коли Степан одбив у татар Олену і зробив її своєю дружиною, зайшлося про те, щоб повінчатися. Та батюшка черкаський запротивився:
— Не вінчатиму. Вона хрещена? Вона ж не пам'ятає.
Олена не знала, хрещена вона чи ні: в полон її вивезли маленькою. Попові всі казали, що — як же інакше? — хрещена. Вона ж росіянка! Піп уперся: не буду вінчати! Такий упертий був піп.
— Ану як не хрещена, тоді — гріх, страшний гріх. Де хочете, дізнавайтеся: гріх.
Степанова мати слізно благала батюшку, Олена побивалася. Тимофій Разя теж говорив з попом:
— Як же ти так — не розумієш: молодиця до своїх попала, до росіян, а ти... Вона й так намучилася, її пригріти треба, а ти...
— Ні,— твердо стояв на своєму піп.
— Ну, то візьми охрести, раз таке діло.
— Не можна. Ми ж не знаємо,— мо', вони її там у свою віру навернули.
— Вона ж каже!..
— Ну, каже!.. Хочеться у своїх жити, от і каже. Вона накаже.
— Ну, гад повзучий, гляди! — спересердя сказав тоді Степан попові.— Я тобі пригадаю!
Але піп той помер, з новим розмови цієї не затіяли — час минув. І лишилися Олена із Степаном невінчані. Та коли Степан і зовсім забув про це, а в останні роки в нього взагалі круто змінився погляд на попів, то Олена все думала, що от — невінчані.
Підійшли до церкви.
— Ну? — спитав Степан.
— Ходімо.— Олена йшла попереду.
— Куди?
— У церкву.
— Вона ж зачинена!
— Там замок без ключа... Сіпни добряче, він одім-кнеться. Ходімо, Стьопо.
— Та навіщо? — не розумів Степан, піднімаючись, однак, східцями до широких церковних дверей.— Що ж там робити?
— Помолимося. Дамо непорушну клятву перед Божою Матір'ю, що ніколи-ніколи не забудемо одне одного. Вічно любитимемо й пам'ятатимемо... Степане, ти ж погодився робити сьогодні, як я прошу. Ради Христа, Стьопо...