Та сила, якої селяни не могли усвідомити й назвати словом, звалася — ДЕРЖАВА.
Знадвору, з-за дверей, залунали кроки, голоси...
Степан сів, опустив ноги на долівку... Втупився у двері. Увійшли Фрол Разін, Олена і десятилітній Афонько.
— Ну ось,— мовив Степан з прихованою радістю.— Заждався вас. Чому ж так довго?
Олена припала до чоловіка, обняла за шию... Степан підхопився, теж обняв дружину, поплескував її долонею по спині й примовляв:
— Ну ось... Ну, здрастуй. Ні?.. Зразу — плакати. Чого?
Олена плакала і крізь сльози шепотіла:
— Прилетів, рідний ти мій. Думала вже, пропав там — нема й нема... Всі очі видивилася.
— Ні!.. Пропасти — це теж зуміти треба. Ну, годі. Дай-но з козаками поздоровкаюся. Годі, Олено.
Фрол і Афонько чекали біля порога. Афонько всміхався на всі свої рідкі зуби. Чорні оченята радісно блищали.
— Рік нема, другий нема — ану, поживи отак... Зовсім од дому відбився,— проказувала Олена мовби приготовлені слова — так доладно воно виходило.
— Годі тобі...
— Інші хоч на зиму приходять, а тут... Молилася, благала матір пресвяту богородицю, щоб цілий прийшов...
— Афонько, здоров, синку. Іди до мене,— покликав Степан, легенько відсторонюючи Олену.— Іди швидше.
Афонько стрибнув Степанові на руки, але від поцілунків рішуче ухилився.
— Отак! — похвалив Степан.— Так, козаче.— Посадовив його на ліжко.
Поздоровкався з братом за руку.
— Ти наче ще виріс, Фроле?
— Та де? — Високий, вусатий Фрол мало був схожий на свого старшого брата — вродливіший був і став-ніший.— А ти сивієш.
— А жінка де твоя? — поцікавився Степан.
— Та поки що там...
— Чого? Не поїхала, чи як?
— Та... потім. Чого ж сивіти почав?
— Ну, розказуйте, як поживаєте? Хто перший? Афонько?
Афонько вже усміхався.
— Ти що ж це, балакати розучився? Га? — І Степан теж усміхнувся; на душі було хороше, тільки швидше б минула вже ця перша безглузда хвилина.
— Чого? — спитав Афонько.— Вмію.
— Одвик. Скажи, синку: ще два роки потинявся б там, то й зовсім би забули,— втрутилася знову Олена.
— Ні-і, Афонько мене не забуде. Ми один одного не забудемо. Ми, скажи, матір швидше забу...— Степан осікся, конфузливо глянув на Олену. Та докірливо похитала головою.
— Е-ех!.. Отож бо й воно. Сивіти вже почав, а ніяк за розум не візьмешся, все як молодий жеребець...
Фрол розсміявся.
— Ну, піду,— сказав він.— Завтра погомонимо.
— Зажди! — зупинив Степан.— Давайте перепустимо за зустріч. Я тут трохи запасся... Сховав від своїх пияків. Олено, приготуй щось нашвидку.
Олена заходилася накривати на стіл.
— Де тут у тебе що?
— Там... розберись сама. Сідай, Фроле, розказуй.
— Нарозказували!..— все хотілося побурчати Олені.— У вічі людям дивитися совісно. Крізь землю ладна провалитися... Тьху! Та ще — чорна! Хоч би вже...
— Годі, Олено,— миролюбно мовив Степан.— Найшла про що балакати. Розказуй, Фроле.
Фрол — не охочий до війни, до всіляких змов, хитрощів воєнних. Не разінської породи. Він — материн син, Чорток: небіжчиця над усе на світі боялась війни, а жила з воїном і воїнів народжувала. Зате вже й тремтіла вона над Фролом, меншеньким своїм... Як помирала, просила чоловіка і старших синів: "Не маніть ви його з собою, ради Христа, не беріть на війну. Хай хоч він од неї врятується, од триклятої".
— Що там розказувати? — Фрол сів на ліжко. Він справді не знав, що Степанові цікаво і треба знати.
— Корнія коли бачив?
— Учора.
— Ну? — насторожився Степан.
— Він хотів сам приїхати... Приїде цими днями. Просив сказати: коли від нього до тебе козак прибуде, щоб поплив ти з тим козаком нижче куди-небудь для розмови. Не хоче, щоб його на острові бачили.
— Хитрий лис. Не діждеться. Як козаки там?
— Балачок про тебе!..— сміючись, вигукнув Фрол.
— Хоч уші затикай! — докинула Олена.
— До мене збираються? — допитував Степан брата, навмисне не помічаючи Олениного великого бажання — допитати його самого.
— Збираються. Багато. Не знаю тільки, що в тебе на думці.
— Не треба поки що й знати.
— Чи правда, що половину шахових міст погромив?
— Трохи потрясли,— ухильно відповів Степан.— А домовиті як?
— Мовчать.
— Од царя нікого не було?
— Ні.
— Ну, сідай. Сідай, братухо!.. От і вип'ємо разом — давно мріяв. Олено, як там у тебе?
— Сідайте.— Олена діставала з кошика, якого привезла з собою, домашнє печиво, яйця, пряжанку...— Хотіла більше взяти, та Іван, мов коршак, похапав, як були...
— Молодчина,— похвалив Степан.— Нема чого там сидіти... у ворогів.
— Які ж там вороги? — здивувалася Олена.
Фрол теж із цікавістю подивився на брата. Дитина! Мати ж бо недарма благала: не воїн. Шкода буде, коли вб ють... Гріх на душу візьмеш із таким.
— Ну — будуть вороги: діло наживне. Ех, Афонько!.. Яку штуковину я тобі привіз! Ех, штука!..— Степан нахилився, дістав з-під ліжка городок, вирізаний з кості.— Цар-город. О, брат, які бувають! На, грайся!
Олена оглянула хатину: певно, хотіла знати, що ж їй привіз чоловік, які подарунки. Так уже... спасенно влаштована російська жінка: вона може піднестися до прощення навіть і тоді, коли прощення в неї не просять, не благають. Вона лише знайде — несвідомо, не хитруючи — який-небудь привід і увірує, що їй, приміром,— жаль, гріх або що вона над усе на світі любить багатство... Вона пощадить кривдника і пощадить себе.
Степан перехопив її погляд, засміявся коротко, незрозуміло.
— Потім, Олено. Подай нам спершу.
— Хрещена в тебе? — спитав Фрол.
— Тут.
— Не міг утримати. Кажу: пришле він кого-небудь, куди ти сама! Ні — піду. Так і пішла.
— Вона молодчина. Ну?.. З приїздом вас. І нас. За зустріч.
— З радістю нас,— мовила Олена, цокаючись з козаками золотою чарою, на яку мимоволі й попросту дивувалася: не бачила такої красивої.
Фрол пішов пізно; він захмелів, усе всміхався й дивився на брата, не розуміючи,мабуть, чим він так сколихнув поголос.
Олена постелила постіль. Степан помилувався з нею, і вона заснула. А Степан тієї ночі так і не зміг заснути до.світу. Діждався, у вікнах землянки замерехтів ріденький синій туман. Тоді він обережно вивільнив руку, на якій лежала жінчина голова, встав...
— Ти чого? — спитала Олена.— Ні світ ні зоря...
— Спи,— сказав Степан. Присів, погладив теплу, зі сну особливо чарівну Олену.— Піду до козаків.