Я прийшов дати вам волю

Страница 109 из 111

Василий Шукшин

— Говоритимеш? —питав дяк після кожного удару.

Степан мовчав.

Шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий — свистючі, влипаючі, страшні удари. Степанова затятість роздрочила ката. Умілець він був знаний, і ось озлобився. Він змінив і другий канчук.

Фрол був у тому ж підвалі, в кутку. Він не дивився на брата. Чув удари канчука, щоразу здригався і хрестився. Але він не почув, щоб Степан видав хоч один звук...

Двадцять ударів налічив підручний ката, що сидів на колоді.

— Двадцять. Бойова година,— сказав він.— Далі... Марно: заб'ємо, і все.

Степан був у забутті, зронив голову на груди. На спині не було живого місця. Його зняли, облили водою. Він глибоко зітхнув.

Підвели Фрола.

Після трьох-чотирьох ударів Фрол голосно застогнав.

— Терпи, брате,— серйозно, з тривогою сказав Степан.— Ми славно погуляли — треба потерпіти. Канчук не архангел, душі не вийме. Думай, що — не боляче. Болить, а ти думай: "А мені не боляче". Що це — мов блоха вкусила, їй-богу! Вони ж бити не вміють.

Після дванадцяти ударів Фрол знепритомнів. Його зняли, кинули на солому, облили теж водою.

Почали напалювати на жаровнях жару. Напалили, зв'язали Степанові руки тепер спереду, просунули крізь ноги й руки колоду, висипали жар на залізний лист і поклали на нього Степана спиною.

— О-о!..— вигукнув він.— Оце припікає! Ану, ану, присядь на колоду — щоб до кісток дійшло... Так! Давненько в лазні не був — кістки прогріти. О-о... так! Ах, сучі діти,— уміють, справді...

— Де золото закопав? З ким списувався? — запитував дяк.— Де листи? Звідки писали?..

— Підожди, дяче, дай погріюся досхочу! Ах, у гро-бину вас!.. У три господа бога мать, не знав я до цього такої лазні — погрів би декого... Славна лазня!

Нічого не дали й ці тортури.

Два кати і сам дяк заходилися бити лежачого Степана по руках і по ногах залізним пруттям.

— Говоритимеш?!—загорлав дяк.

— Іуди,— сказав Степан.— Бийте вже до кінця...— Він і сам хотів уже, щоб його забили на смерть тут, у підвалі,— аби тільки не виводили на народ такого... слабого.

— Де добро закопав?

На це Степан мовчав.

— Заговорив? — спитав цар.

— Заговорить, государю! — упевнено сказав думний дяк, не той, що був при катуванні, а другий, котрий часто навідував Разіних у підвалі: він щиро вірував у канчук і вогонь.— Поки що упирається.

— Спитайте, окрім іншого: про князя Івана Прозоров-ського і про дяків. За віщо повбивав і яка шуба?

Писар швидко записував цареві запитання.

— Як пішов на море, з якого приводу в Астрахань ясир присилав? Кому? З яким умислом, як провина смертна віддана, хотів їх понищити й говорив? За віщо вселенських хотів понищити, що вони по правді скинули Никона, і що він їм наказував? І чи приїздив старець Сергій від Никона минулої зими? Перед тим, як іти на Синбірськ, чи жінку бачив?

Степана прив'язали спиною до стовпа, зацуркували голову, виголили тім'я і стали капати на голе місце холодну воду по краплі. Цієї муки ніхто не міг витримати.

Коли стали виголювати тім'я, Степан слабим уже голосом сказав:

— Про все думав... А що в попи пострижуть — не думав. Я грабував, а ви мене — в попи...

Почалося катування водою.

— З кримчаками списувався? — питав дяк.

Степан мовчав.

Капають, капають, капають краплі... Голова стягнута залізними обручами — ні поворухнути нею, ні ухилитися від муки. Обличчя Степанове скам'яніло. Він заплющив очі. А на голові кують і кують червону підкову; горить усе усередині, очі горять, серце горить і розбухає... Нехай би вже й спинилось воно, лопнуло! Господи, німо молив Степан, та пошли ти смерть!.. Ну, скільки ж?.. Навіщо так?

— Де подів награбоване? Кого підсилав до Никона?

Хвилями з темряви хлюпає червоний жар; голова розколюється від оглушливих ударів. Степан став непритомніти.

— Що велів сказати Никон? — ще почув він останнє.

... Увійшов Степан у хату; сидить у хаті баба, колише

немовля. Співає. Степан став слухати, притулившись до одвірка. Бабуся співала:

Бай, бай, да побай,

Хоть сегодня помирай.

Помирай поскорей —

Хоронить веселей.

Тятька с работки Гробок принесе,

Бабушка у свечки рубашку сошье,

Матка у печки Блинов напеке.

Бай, бай...

С села понесем.

До святых запоем.

Захороним, погребем

Да с могилы прочь пойдем.

Будем исть-поедать Да и Ваню поминать.

Ба-ай...

— Навіщо ж ти йому такої... сумної співаєш? — спи* тав Степан.

— Чого сумної? — здивувалась баба.— Йому краще буде. Добре буде. Ти не дослухав, ану дослухай:

Спи, Ванюшка, спи, родной,

Вечный тебе упокой:

Твоим ноженькам тепло,

И головушке...

— Годі! — гримнув Степан з колишньою силою.

...Він майже прошепотів оцей свій громовий скрик.

Мучителі не розчули, заметушилися.

— Що ти? Га? — нахилився дяк.

— Хто? — спитав Степан, виловлюючи поглядом у палаючій пітьмі дякове обличчя.

— Кого хотів сказати? — ще спитав той.

— Вам? — Степан повільно повів очима, подивився на катів.— Ну-у... повпиналися... Ви ладні всю Русь продати... Іуди. Змії слизькі. Не боюся вас...

Його вдарили якоюсь залізякою по голові. Знову все похитнулося і стало валитися.

Степан заплющив очі. І раптом чітко сказав:

— Тяжко... Допоможи, братку, дай сили!

...І ураз, привиділось йому, кати з жахом відсахнулися, позадкували... У підземеллі залунав гучний голос:

— Хто сміє мучити братів моїх?!

Униз зі сходів зійшов Іван Разін, схилився над Степаном.

— Братку!..— Степан розплющив очі —кати на місці, дивляться запитально.

— За брата страченого помститися хотів? — спитав дяк.— Еге?

Степан заплющив очі. Більше він не проронив жодного слова. Жодного стогону чи зітхання не вирвалось більше з його вуст. "Господи,—— благав і благав він, поки був при пам'яті,— та пошли ти мені смерті. Ну, чого ж так?.. Так уже і я не можу".

Цареві доповіли:

— Нічого більше не можна зробити. Все пробували...

— Мовчить?

— Мовчить.

Цар гнівно затупав ногами, закричав (Романови всі кричали, це вже потім, коли в їхню кров домішалася кров німецька, вони не кричали):

— Що вмієте?! Що вмієте?! Нічого не вмієте!

— Все пробували, государю... З помсти затявся, лиходій. За те, що спіймали його, помщається. Далі марно — сконає.

— Ну, і... все, годі,— сказав цар.— Не зволікайте.

17

На Красній площі повно-повнісінько. Яблуку ніде впасти.