Червоноград стоїть на так званій Українській лінії, побудованій у XVIII столітті для захисту від татарів. Місто, яке виросло при ній, стало Більовськом1. Пізніше його перейменували на честь одного з онуків Катерини II. Тепер від Більовська залишилася тільки назва головної вулиці — Більовська, у просторіччі Більовка. Згодом місто було ще раз перейменоване, а разом з ним і назва головної вулиці. Але це вже інша тема.
Тут ідеться про ті часи, коли головною вулицею міста була ще Більовка. В моїй уяві вона постає ошатною і гарною, хоч насправді не була такою. Від інших вулиць її відрізняли асфальтовий тротуар, два-три добре збудовані будинки. В головній своїй частині Більовка прилягала до величезної площі, на якій стояли міські зсипки, великий білий стародавніх форм собор; до неї ж прилягала територія міського базару. Сам базар у свою чергу межував, з поруйнованими земляними спорудами старої Більовської фортеці. У фортечних ровах і на валах росли величезні кущі лободи і всякої іншої дикої трави. На самій Більовці, звісно, ніяких бур'янів, не було. Тут між житловими будниками можна було знайти магазини, зокрема хоча б і мануфактурні. Сюди ж виходили дворища обох міських друкарень; на Більовці красувалася будівля повітового земства . Тут-таки знайшов пристановище і книжковий магазин. А втім, цей останній, міняючи хазяїв, перескакував з місця на місце. Більовка була ще прикметна тим, що сюди причілком виходила жіноча гімназія. Корпус гімназії був з усіх боків обсаджений деревами — посадками, сквериками. Тут були прокладені гарні доріжки і навіть клумби з квітами. Та, зрозуміло, справжньою окрасою усього цього закутка були дівчата, гімназистки, звезені сюди з усіх закутків червоноградських просторів. Тут-таки, на Більовці, містились і червоноградські вчительські курси, дівчата яких змагалися вродою з нашими гімназистками. Якщо пригадати, що в Червонограді була ще й чоловіча гімназія, то можна уявити, скільки над Червоноградом неслося зітхань і скільки відбувалося романів! А тут-таки підростали ще й хлопці й місцевого Вищого початкового училища. І Йван шмаркатий також.
Але йому поки що не дівчата в голові. Книжки. І Йосько Рудий, Йосько цей, Рудий, власник книжкової будочки, там-таки на Більовці. Стояла та будка на немилосердно гарячому червоиоградському осонні. В будці місця вистачало тільки для поличок з книжками. Столик із розкладкою і сам Рудий Йосько стояли надворі, якраз проти сонечка. Від цього сонечка Йосько ставав золотим, а щоки такими, неначе парубок щойно повернувся з иайгарячіших кримських курортів. Отож до того столика з розкладкою, до того озолоченого сонцем Йоська і приліпився шмаркатий Іван з Шахівки. Рудий Йосько щось порпається під столиком. Ось випростався, глянув на хлопця, очі їхні зустрічаються. Йосько каже:
— Ну, чого ти, хлопче? На книжки дивишся? Підходь ближче.
— У мене грошей нема...
— Подумаєш, яке лихо... А в кога вони є? Ти що, книжки любиш? Читати любиш?
— Еге, люблю...
Отак ми й познайомились.
Ввечері відбулася розмова з мамою. Від мами вимагалося три копійки. І на що?! На книжку! Такого в цій родині не було ще зроду-віку. В цій хаті, як і в сусідніх, витрачалися гроші на що завгодно, тільки не на книжки. Дивиться мати на своє шмаркате дітище. Очі в неї стають круглі, великі. Де це видано, де це чувано отак переводити гроші?! Три копійки! Цілі три копійки! Фунт хліба коштує одну копійку, четвертина олії — дві копійки. При лихій годині на ці гроші день можна прожити! Але життя є життя. Воно завжди неспокійне. І мама сидить, думає. Проклятущі гроші! Добре з ними & дуже погано без них. Під причілковою стіною у хаті в мами стоїть скриня, у скрині є прискринок, у прискринку шматинка, у шматинці дев'яносто три копійки грошей. Кожна копійка на обліку, для коленої копійки вже наперед визначено канал, по якому вона спливе з маминих рук. Отож, з одного боку шматинка і в ній дев'яносто три копійки грошей; з другого — Іван. На небесах підноситься Справедливість. Задумалась мама на мить. Цього й вистачало, щоб Справедливість своє діло зробила. В руках у неї терези; на одну шальку склада ті гроші у шматинці; на другу згромадила Івана. Шальки хитаються, з ними й Іван: то поженеться угору, то сяде вниз. Цікава картина. Кінчається вона тим, що наша мама зітхає, каже сама собі: "Це вже, видно, такі часи настали, що людям і книжка потрібна стає..." Вголос обзивається:
— Добре. Дам тобі три копійки, тільки не сьогодні... Післязавтра або в неділю!
Бідолашна мама, як їй тяжко з тими грішми розлучатися! Вони, видно, нелегко даються їй!
В той день я повернувся додому з міста з книжечкою у руках. Книжечка називалась "Малий Кобзар" . Належала вона тому самому Шевченкові, портрет якого я вперше побачив ув оправленому комплекті журналу "Мир божий"4. Цей том лежав на столі в товариша. Набачивши його, я на перерві залишився у класі, присів за парту й почав гортати кни>кку, розглядаючи численні малюнки, надруковані в ній. Увага моя спинилася на портреті гарного вусатого чоловіка, який мав трохи незвичайне ім'я і прізвище: Тарас Шевченко. Хто' ж він такий? Зацікавлений, я почав нашвидку знайомитися із змістом статті, в яку був заверстаний той портрет. Про'зовий діловий текст статті перебивався цитатами з віршів Шевченка. Вірші були незвичайні, Шевченко вперше в житті простяг до мене руку свою і всього заполонив. Стаття у журналі залишила глибокий невитравний слід. Я почав думати про Шевченка, почав шукати його твори. І ось вони у мене в руках. Не знаю, яким способом я опинився на городі в себе.
Пам'ятаю грядки капусти, залиті сонцем, пам'ятаю гусінь, що червилась на молодих соковитих листках, пам'ятаю гарних метеликів, що літали навколо мене. Можливо, вони й заманили мене сюди. Але охота до книжки була більша, ніж бажання ловити метеликів, гратися з ними. Не втерпівши, я розгорнув придбану книжку, почав читати її. Ніколи жодна книга не справляла на мене такого враження, як "Кобзар". Я пив його й напитися не міг. Радість почуття незвичайності події затопила мене.
Свій "Малий Кобзар" я за кілька читань вивчив напам'ять і завчив так міцно, що й тепер пам'ятаю цілі великі уривки з "Кобзаря". Пізніше я дізнався, що Шевченко не тільки розвинув спадщину, яку одержав від Сковороди5, Котляревського 6 й Квітки7; а й безмірно збагатив її, ввівши в неї нові історичні, політичні й нечувано гострі соціальні мотиви. У Шевченка було багато улюблених героїв, наприклад, єретик Ян Гус8, гайдамаки Гонта9 і Залізняк10, "Катерина"11, "Варнак" 12. Ці Шевченкові герої стали і моїми героями, його поетичний світ став моїм світом, його приятель Козачковський 13 ніби став моїм приятелем, навіть деякі слова й вирази з "Кобзаря" стали начебто інтимно моїми. Від Шевченка я вперше дізнався про існування слова "містерія" 14; і Гамсу-на 15 пізніше взявся читати лише тому, що один з його творів мав назву "Містерія"! Велике спасибі Йосипові Рудому, тому печеному й перепеченому сонцем ентузіастові, що доніс до мене ту велику книгу!