Я, Богдан

Страница 65 из 207

Загребельный Павел

Осавул поставив посеред плацу корогву козацьку з вигаптуваним срібним архангелом Михаїлом і чайкою на морі.

Отець Федір відправив короткий молебень. Тоді кошовий Дорошенко звернувся до громади, викричав моє ім’я і попросив, щоб я сказав слово козацтву., Мова моя була ще коротша за молебень отця Федора, бо вперше в діях народу мого і його славних лицарів став перед ними чоловік, який мав привілей королівський воювати проти султана й хана кримського і водночас отримав од хана запоруку дружби й помочі у війні проти короля.

— То куди нам іти? — поспитав я. — Чи знов на море топитися в пучині, а чи повернути на Україну та очистити її від пана і загосподарювати в своїй хаті? Хто ми? Мужики, чернь, хлопи? Але й македоняни були перше прості землероби, а з Александром завоювали півсвіту; так і римляни з пастухів постали, а прогриміли на всю історію; і турки з простого розбійництва такої обширної держави володарями стали. То чи ж нас не стачить бути великими у своїм домі!

— На Україну! — загукало козацтво.

— Додому!

— Тільки свисни, батьку, з панського війська зваримо кашу!

— Порубаємо на капусту!

— Полущимо, як квасолю!

Кошовий прокричав про вибори гетьмана для походу, та вибори вже й сталися. Полетіли догори шапки, загримів увесь простір:

— Хмельницького!

— Хмельницького волимо!

— Хай буде Хмельницький!

— Сам Бог його послав нам!

— Богом даний!

— Богдан!

Кривоніс підштовхнув мене кістлявим своїм твердим плечем до помосту з бочок, я став на нього, щоб усі мене бачили. Дивився на себе збоку, але не вмів побачити як слід, тож мав вірити тому, хто опише мене, передаючи потомним мій вид і норов: "Муж в силі віку, середнього зросту, широкоплечий, могутньої будови тіла і виразних рис. Голову мав величезну, шкіру обвітрену, майже спечену, очі чорні й трохи косуваті, як у татарина, а над вузькими устами звисав тонкий вус, розходячись при кінцях у дві широкі китиці. Обличчя його потужне виказувало відвагу й гордість. Було в нім щось привабливе і відразливе водночас — поважність гетьманська, поєднана з татарською хитрістю, доброта й дикість".

Що ж, усі мй по — своєму дикі, та в кожного душа своя.

Тоді я не чув голосу, який припише мені дикість. Чув іржання коней, хрипіння вмираючих, бачив одрубані голови, поранених, що корчаться в багающі й кричать: "Добий! Добий!" Душа людська проростає з болю. Гетьманська теж.

До мене піднесено хоругву й бунчук і поставлено обабіч помосту. Тоді кошовий вручив мені булаву, знов ударили гармати, загриміли бубни, і тисячі горлянок ревнули: "Слава!"

Так Починалася моя безмежна влада над усіма цими людьми, над землями і водами, над усією Україною.

"Гетьмануй над нами, а ми — твої голови до загину!" — гукали старшини, підходячи до мене і вклоняючись, а я подавав кожному руку. Тоді йшли козаки і всі ті, хто прибіг на Січ звідусюди, і кожному я тиснув руку, скріплюючи наше братство і вірність.

Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького славного…

Я, Богдан Хмельницький, гетьман Війська його королівської мосці Запорозького…

Я, Богдан…

15

Визначив полковників: Івана Богуна над запорожцями, Данила Нечая над голотою, Федора Вешняка — над реєстровими, що прилучилися до нас, Івана Ганжу — над кіннотою. Генеральним писарем назвав Самійла, генеральним обозним Чарноту, Демко й Іванець стали моїми осавулами, Бурляй начальником армати, хоч і мали ми гармат лиш чотири, з них одна тріснута. Кривоніс міг би стати наказним гетьманом при потребі, тим часом мав бути сотником при мені. Сприйняв те з своїм звичним похмурим гумором.

— Шабля покаже, — мовив коротко.

Я знав, що. починаю з найтяжчого: ще не пішовши на війну, розпочинав війну проти себе, наплоджував ображених, скривджених, непоцінованих. Та що мав діяти? Не були довкола мене самі ангели. Мабуть, лиш отой вигаптуваний на хоругві — та й годі. Не міг я сказати, щоб між добрими й повздержливими людьми не було лихих і своєвільних, надто в народі козацькім, здавна поривчім. Я вибирав тих, кому вірив. Найбільшу ж довіру викликають натури найпростіші. Вони надійні й зрозумілі. Незбагненне викликає острах і зненависть. Люди — зернина до зернини. Зовні мовби всі однакові, а в кожному світ окремішній. Хіба треба казати зернині, щоб вона проростала? Зігрій сонцем, покропи дощем— і проросте й при битій дорозі, і на твердім перелозі.

Чи маєш очі, щоб бачити, і уші, щоб чути, і уста, щоб мовити? Дивимось очима Господа Бога, слухаємо його всечуючим вухом, мовимо його вогненним словом. Тоді приходять пророки і поети — і вже ми їхні раби і довіку не скинемо з себе ярма покори і бурмотітимемо їхні слова, забувши власні, або так їх і не навчившись за ціпе життя. Добре це чи зле? Я ж не мав ні пророків, ні поетів, мав лиш засіяти поле, а коли виросте і що — те дано знати лиш нащадкам. Оливина дає плід аж за десятки літ, Довго ждати, а треба. Я починав діло для живих, а чи діждуться вони плоду? Ждатимуть, вже й умерши, і живі кричатимуть до них, а мертві ждатимуть того крику.

Тепер я мав звернутися до всього народу свого, перш ніж вирушити з Січі. Я довго думав, як назвати те моє звертання. Послання? Грамота? Відозва? Декрет? Звернення? Вже існувало слово "універсал", воно охоплювало все: заклик, пристрасті, пророцтва, плачі, обітниці. Я вибрав універсали.

Самійло сказав:

— Король теж видає універсали.

Я відповів:

— Король або карає, або ж обіцяє милості. Я нічого не обіцяю, крім смерті.

— Тоді хто ж може пояснити, який смисл мають слова твоїх універсалів? — подивувався Самійло. — І чи вони взагалі мають якийсь смисл? Що це за слова? Навіщо вони, що вони означають?

— А що означають громові перекати? — усміхнувся я на ту його мову. Я знав, що для Самійла миліші пошуки туманних істин про смисл життя, добро і зло, про метафізичну непримиримість божественного і демонічного в людині. Гей, пане Самійло, не там ти сховався од жорстокого життя. Втікав од тих, що живуть жорстокі, як людоїди, шукав тих, кого оберігають янголи, а чоловік повинен оберігати себе сам, бо ніхто йому не поможе в сім світі.

Приграючи собі на своїй бандурі старенькій, проспівав я Самійлові пісню перед своїм найпершим універсалом: