Я, Богдан

Страница 54 из 207

Загребельный Павел

Він прочитав мені се, прибувши на Бучки з Січі, і я зауважив йому, що має письмо занадто штуцерне і обтяжене латинською премудрістю, якої ми з ним колись набиралися в отців єзуїтів у Львові.

— А написав би ти так, як ото в промові Івана Мелешка31, — колись було зауважив я Самійлові: — "Правду казати, не так винен король, як його раднії баламута, що сидять біля його та крутять. Багато тут є таких, що хоч і наша кость, та собачим м’ясом обросла й воня; вони — то нас ведуть, Річ Посполиту гублять. А коли б такого чорта та в морду!" Тепер сідай, — мовив я Самійлові, — та будемо складати листи на Україну до панства вельможного, щоб заморочити йому голову, поки зберемо свою силу. Однак тут уже забудь латинську науку і давай укладати, щоб вийшло мовби й по — хлопськи, без високих кондицій, уклінно, а може й плачливо часом. Хто ж сьогодні плаче, то взавтра посміється.

Ще перед цим уклав я листа до Мотронки, хоч і знов не міг його відіслати, а тільки тримав його в своїм серці, мучився тими словами, але мука та була солодка, і, може, заради неї і складав я листи до своєї любові.

"Світе мій ясний, цвіте яскравий, Мотрононько найвродливіша і найкоханіша, душі і серця мого втіхо, чарівниця всемогутня!

У чарівниць волосся до п’ят, вони загортаються в нього, мов у киреї, і хто попаде в ті сіті, вже не виплутається до смерті. Дух твого волосся живе в мені, каламутить розум, паморочить душу.

Ми їхали вдень і вночі, перед нами була безвість, а за нею — вороття назад у помсті, у битвах, у надії, у славі. Куди скачуть вершники? На вбивство або до жінок, до смерті або до любові. А ми втікали від смерті, та втікали й од любові. Ми їхали вдень і вночі, в холодний вітер і в крижаний дощ, і тепер слова "ніч", "вітер", "дощ" — найненависніші для мене. В них приховане зло, загроза неминучої смерті, загадкова пітьма і тиша, мов у темному осередді землі.

Мотрононько!

Бачу твої сльози, і придавлене серце моє скажене бунтується, і оглухлий світ валиться в грузи. Зозулі не лічать тобі років, простір мовчить, ти не подаєш голосу.

Я — найнещасливіший з усіх смертних.

Страшно подумати, де тебе зоставив.

Снишся мені, привиджуєшся, стоїш невідступно — як заступниця і як гріх втілений.

Личко твоє, мов далека зоря, зігріває мені серце.

Де ти?"

Я звертався до Мотронки, як до Бога, — лише думкою, молитвою, покликом і запитаннями, які зостаються без відповіді. Вона була для мене мовби й не на землі, а на небі. Та земля все ж існувала, а на ній — повно нечисті й панства, і до нього я мав послати листи, може й лукаві часом, щоб приховати свої справжні наміри.

Найперше написав я панові Барабашу. "Так як ваша милість, — писав я, — потрібні й корисні українському народові привілеї ховав і беріг у себе під жінчиними плахтами ради власних вигод і користі, то за це Військо Запорозьке чинить вас гідним полковникувати не над людьми, а над овечками або свиньми. А я при сім прошу у вашої милості пробачення, в чім не вгодив вам в убогім домі своїм у Чигирині на празник святителя Николая, а також в тім, що поїхав на Запоріжжя без відома і дозволу вашого і тепер з допомогою цього привілею сподіваюся зробити для гинучої України щось краще". Самійло для більшого глуму приписав з Євангелія: "Fuit autem Baraba latro". ("Був же Барабаш розбійник").

Коли з Барабаша і сам Бог святий велів поглумитися, то козацького комісара Шемберка треба було поводити за довгого носа, вдаючи смирну овечку, отож я писав йому в Трахтемирів, що втік на Запоріжжя не для ребелії й зловмисництва, а лиш тому, що Чаплинський зловмисно посягав на життя моє і що козаки із Запоріжжя хочуть послати до Варшави депутацію, щоб випросити королівських привілеїв для захисту від самоуправства старост і їхніх при хвоснів. Ще просив я комісара захистити мій бідний дам і моїх слуг у Чигирині до мого повернення з Січі.

Коронному гетьманові Потоцькому, ні словом не згадуючи про його жорстокість до мене, писав я також лиш про свою образу й кривду: "Я сподівався доживати віку спокійно й щасливо, обсипаний благодіяннями короля і Речі Посполитої, як зненацька явився ворог мого щастя — Чаплинський, литовський підкидьок, польський п’яниця, український розбишака, який, перебуваючи вісім літ на дозорстві у пана Конецпольського, многих братій наших погубив брехливими доносами, який, зустрівши де — небудь священика, не лишав його без того, щоб не вирвати волосся з бороди і добрим порядком не полічити ребер києм або обухом".

Гетьмана я так само запевняв, що нічого не хочу робити, як тільки послати депутацію до Варшави.

Написав я ще й Конецпольському, ні слова не мовлячи про його власну безчесність, тільки картаючи всіляко Чаплинського, про якого, коли б коронний хорунжий знав усе, як він оббирав навіть свого власного пана, то не захотів би його мати не те що дозорцем, а навіть грубником або кучером.

Листи мої розминулися з листами, які розіслав коронний гетьман по всіх усюдах, наказуючи впіймати ребеліанта Хмельницького. На Січі тоді стояла залога Черкаського полку з п’ятисот реєстровиків і трьохсот кварцяних жовнірів. Полковник Вадовський, отримавши веління Потоцького впіймати мене, вийшов з Січі, щоб знайти мій прихисток. Я послав йому навстріч Кривоноса з Клишею. Самійло, щоправда, знаючи норов тих, хто стояв залогою на Січі, відраджував це робити, та я не пристав на його раду. "Там наші козаки, — сказав я, — а козаків проти свого народу уживати — однаково що вовком орати!"

Кривоніс і Клиша, одягнені реєстровиками, легко проникли в Черкаський полк, стали говорити козакам: "Куди ви йдете і кого шукаєте? Хмельницький і ми Не станемо піднімати шаблі на єдиновірних і єдинокровних товаришів наших. Коли йдете з ляхами на благочестиву віру, то за це дасте одвіт Господу всемогутньому".

Реєстровики побили жовнірів і поєдналися з запорожцями. Січ стала вільною, кошовий розіслав вісті повсюди, скликаючи з зимовників своє козацтво для важливої й вельми пильної справи, слідом за козаками стали збігатися з берегів Дніпра, Самари, Бугу, Конки лугарі, степовики, заволоки, сіроми й нетяги, тіюду назбиралося біля двох тисяч, однак на Бучках і далі нас було лиш кілька сотень, бо Нечай не хотів виказувати свого притулку.