Тепер ішлося не про реєстрових, а про моїх потаємних побратимів. Пан Оссолінський не відступить. Від чорта відмовишся, а людської настирливості нічим не збудешся. Але й розпоряджатися чужим життям чи я міг? Тільки власним, але про моє життя не йшлося, бо те, що я створив, видавалося декому значнішим за моє життя.
Знищити створене мною — знищити мене самого і мої заміри. Так міркував, мабуть, пан канцлер великий коронний, і я мав перехитрувати цього великого європейського лиса, посміятися над ним моїм гірким сміхом. Сміливість і обережність, поєднана з хитрощами, — те, що притаманне козакам і селянам. Я козак і селянин водночас. На всіх висотах і перепадах життя не забував про це, не втратив своєї природної сутності — і в цьому моя сила і таємниця мого генія. Один посвист — і ніякої моєї Січі, і нікого й нічого, ні сліду, ні духу, бо при потребі всі мої побратими ставали пастухами, рибалками, чабанами, жили під вітрами й негодами, вже й не люди, а тіні й переблиски світла, невловимі, як блискавиці на небі. Не боялися ні Бога, ні чорта, все втікало від них, від їхніх дьогтяних сорочок, від їхніх пік і мушкетів і їхньої зненависті. Воїни, з якими вони мали справу, завжди чомусь були пишно вбрані, так ніби заздалегідь зготовлялися до смерті. Султани були надто великі, хани й мурзи занадто нікчемні, щоб перемагати одних і других. Та й не для звитязтва наставляли вони свої груди, а для оборони й захисту рідної землі й народу свого ставали живим валом. Тепер мав той вал покотитися світ за очі аж до незнаної Франції. Навіщо? І чи є в тому доцільність? Побачимо, пане Оссолінський, побачимо.
8
Який неземний, страх налягає на душу, коли, занурений у справи щоденні, які видаються тобі суттю життя твого, зненацька опиняєшся над отхланню вічності і безнадії, бачачи, як найближча тобі людина поволі й неминуче відходить у позасвіття, замкнена у своєму болеві, як церква покинута, мов самотній острів посеред розбурханого моря. Потойбічний холод проникає в неї, вливається такими потужними струменями, що ніякі вогні земні не здатні вже затримати горіння життя в тілі, ніби квола згасаюча зірка посеред безмежної чорноти небес.
Маєш намір порятувати цілу землю, а тим часом безсилий помогти найближчій людині! Так я сидів біля своєї Ганни, брав її прозору руку, тулив свою обвітрену всіма вітрами щоку до її холодного знекровленого лиця і не міг стримати сліз розпуки і каяття. Ганно, Ганно! Як же це? За твою чистоту, безгрішність і така несправедлива відплата. Ти так щедро дарувала життя, а в тебе життя відбирається без милосердя і без милості.
Ще тяжче мені було від думки, що я зраджував Ганну, мав гріх перед нею, хай ще не здійснений, навіть неусвідомлений, захований так глибоко в серці, що й сам не міг його розгледіти, але вже був той гріх, вже кільчився і мав неминуче прорости, зазеленіти, радісно й буйно нищачи все довкола, розпростуючись пишно і, сказати б, знесамовитіло. Мотря. Мотронка. Роня. Коли заїхав до двору у день свого повернення з Варшави, то першою побачив її. Стояла на ґанку, мовби вичуваючи моє прибуття, мовби ждала там уже багато днів і тижнів, не помічала ні дощу, ні вітру, ні холоду, одягнена абияк, поблискувала сірими своїми очима мені навстріч, притримувала тонкою рукою одяг, який рвав на ній вітер. Стояла, мов гріх втілений. Рука тонка, але округла, вже жіноча, і тіло під завітреним одягом вгадувалося вже не дівчаче, а жіноче. А ще вчора було дитяче. Коли виросло? І як росте тіло жінки? Таїна таїн.
Я відвів погляд від Мотриної руки, дивився на свої руки. Руки для дружніх потисків і для трудів праведних, руки, щоб брати, давати, пестити й карати, руки для шаблі й для пера, для грубості й ніжності. Які ж недоречні вони поряд з тонкими дівочими руками, створеними тільки для любові, вирослими для жаги й пещень.
Зненацька забув, хто я і що я, став перед молодими очима, неначе на оглядинах, сам себе споглядав збоку і був задоволений. Не відзначався вродливістю, зате знав, що маю добру презенцію, шляхетні риси, орлиний ніс, погляд відкритий і сміливий, брови в розльоті, як і думка, легкість слова, мужська постава, лице обгоріло від вітрів і сонця степового, борозни на щоках — сліди дум і пережиттів, сивизна вдарила в волосся — зайвий доказ досвідченості та ясності суджень.
Хлопці мої Демко й Іванець кидали якісь дурні жарти молодечі Мотронці, вона віджартовувалась, а мені здавалося, що дивиться лиш на мене, але не сміє мовити мені бодай слово, і я також розгубив усю свою мужність і мовчав, ніби мені заціпило. Та тут вискочив на ганок Тимко, за ним з виском викотився малий Юрась, я злетів з сідла, одною рукою пригорнув до себе чубату, вже козацьку голову старшого сина, а другою підхопив малого Юрка, а вже й донька Катря йшла до батька, і пані Раїна зродилася мовби нізвідки і розсипалася в своїх шляхетських радощах і захватах, тільки тоді наблизилася й Мотронка, і я впритул побачив її сірі очі під темними бровами, і різонуло мені по серцю страшним болем від давнього — давнього спогаду, ще переяславського, коли такі самі очі з — під таких самих брів дивилися на мене з любов’ю, страхом і надією. Сірі очі під темними бровами. Ганнині очі.
— Де мати? — поспитав я дітей, не бачачи Ганни. — Що з нею?
Ніхто мені не відповів, та я вже й сам знав, і неземний страх опанував мною.
Тепер гладив Ганні помертвілі руки й плакав над її долею і над своєю. Людина вмирає, згасає повільно й невпинно, і не поможуть ні королі, ні Боги, ніхто й ніщо. Де таємниця життя і смерті, тривання й минущості?
— Ой Богдане, Богданочку, — шепотіла мені Ганна, — як же сам зостанешся? Бог врозумив тебе, що ти дав притулок у нас пані Раїні. Вона добра жінка й гарна. Буде тобі господинею і дружиною. Послухай мене, Богданочку, обіцяй мені…
Навіть на смертній постелі не могла прозирнути моя нещасна Ганна в похмурі глибини мого серця, не відчула затаєного, не даровано їй ясновидіння остаточності — такий великий і непростимий був мій гріх.
— Прости мене, Ганно, — попросив я її, —прости.
— За віщо? Хіба ти винен?
Справді, чи ж винен? Що робив досі, як жив, якими потребами, турботами й пристрастями? Чи дав волю серцю своєму бодай раз, чи думав про нього, чи подбав? Чоловік має вишумитися замолоду. Літа цілі молитов та суворого ригору в єзуїтів, два роки лютої турецької неволі зупинили мене, мов коня на скаку, зламалося в мені все надовго, мовби й назавжди, коли ж прокинулася душа, то відчув: не буде тепер мені впину ні в чому! Знав, що й смерть Ганнина не стане на заваді, а може, тільки одкриє мені дорогу до гріха.