Я вже не міг стриматися й, голосно регочучи, вибіг на подвір'я.
Сміялася бабуся, сміявся Іліко. Не сміявся тільки Іларіон: він усе ще лежав долічерева на тахті, зозла впившись зубами в подушку...
...Я закінчив свою розповідь. Тітка Марта встала, поцілувала мене в лоб і налила мені чаю. Потім відчинила стінну шафу, дістала банку горіхового варення і, благоговійно відкривши її, поклала мені на блюдце два горіхи й полила їх соком.
— Рости, синку, на втіху своїй бабусі! Дай боже здоров'я і тобі, й твоїй бабусі, й Іліко, й Іларіонові!
— Це я з'їм завтра вранці, тітко Марто,— сказав я і взяв блюдце.
— Їж зараз, а на ранок буде тобі оце! — сказала Марта й підсунула до мене банку з варенням.
* * *
Сьогодні сталося чудо: Софія зустріла мене в ліжку. Вона, мабуть, довго чекала мене, але я до другої години ночі сидів у тітки Марти, а відмовлятися від сну їй не хотілось. От вона і вклалася спати. Коли я ліг поруч, вона ледь розплющила одне око, глянула на мене і, пересвідчившись, що це й справді я, знов заплющила і вдала, наче спить. Я довго лежав, підклавши під голову руки, нарешті не витримав і спитав:
— Ти спиш?
Софія не відповіла. Вона знов розплющила одне око, подивилась на мене, потім заплющила його і муркотіла далі.
— Софіє,— промовив я,— ну обізвися до мене, голубонько! Чого ж ти сердишся? Я був у тітки Марти і більше ні в кого!
Софія, мабуть, хотіла щось сказати, але вона була не Мурада і не могла зрозуміти мене. Моя мова не доходила до неї, а її — до мене. Ми тільки зиркали очима одне на одного.
— Софіє,— вів я далі,— сьогодні день мого народження. Ти знаєш, скільки років мені виповнилося?
Софія не знала і зовсім не цікавилася цим. Тоді я подивився їй у вічі, і вона здогадалася, що в мене якась радість, повернулась до мене і щось муркнула. Я не зрозумів, що вона сказала, і пальцем полоскотав їй шию.
Софії було це приємно, і вона примружила очі. Цієї ночі мені дуже хотілося зробити комусь приємність. Задоволений собою, я пригорнув до грудей Софію, і обоє ми солодко заснули. Мені снилися Іларіон, Іліко та бабуся, а Софії, мабуть, миші.
Уже займалося на світ, коли на подвір'ї хтось покликав:
— Хазяїне!
Я не був тут хазяїном і тому не відгукнувся.
— Агов, хазяїне! — покликав хтось голосніше.
В кімнаті тітки Марти почулося шарудіння, потім зачовгали пантофлі. Ось відчинили двері й запитали:
— Хто там?
— Чи тут живе Зурікела Вашаломідзе? — була відповідь.
— Хто?
— Песиголовець Зурікела, Вашаломідзе!
Всемогучий боже! Свята Маріє! Тітко Марто! Софіє! Чи знаєте ви, що таке чудо? Чи знаєте ви, як від радості завмирає серце? Ні? А чи знає про це той, хто шукає Зурікелу Вашаломідзе? А може, телеграма з села? Ні, не телеграма! То в чому ж річ? Куди ти, Зурікело? Накинь щось на себе, застудишся! Як можна посеред зими зриватися з ліжка голяка? Не відчиняй обох дверей! Ти спершу виглянь, може, то здалося? Ні, ні, хай будуть двері навстіж, а ти, як є, не одягаючись, вибігай на подвір'я, галасуй, верещи, лементуй, співай і плач, Зурікело! З хурджином на плечах, у башлику, запорошеному снігом, з посинілим від холоду носом на подвір'ї стоїть твій Іларіон.
* * *
Іларіон добре пам'ятає день народження Зурікели. Тоді він випалив з берданки, яку потім у нього відібрали. І на смертній постелі Іларіон не забуде дня народження Зурікели, бо немає на світі нікого, хто був би йому дорожчий, ніж Зурікела.
Ось і тепер Іларіон привіз своєму Зурікелі шкарпетки, і горілку, і вино, і сушені фрукти, і гроші — ті сімсот карбованців, якими його преміювали за шовковичні кокони. А ще дещо передали Іліко й бабуся. Привіз Іларіон і листа від бабусі. Що ж там пише бабуся Зурікелі?
"Синочку мій, тепер ти вчений чоловік, і знає тебе увесь Тбілісі. У твою школу прийшов лист з університету. Кого, мовляв, ви нам прислали? Я так і знала, що ти всіх там з розуму позводиш! Шануйся, синочку, і більше нічого мені від тебе не треба. Ось тобі вже двадцять літ виповнюється. На той рік знайду тобі дівчину, бо повинна ж я погойдати в колисці твоє дитинча!.. Потім я умру, і ти складеш мені на грудях руки, ти віднесеш мене на кладовище і ти мене оплачеш. Але сліз твоїх щоб я не бачила! З піснею та сміхом поховай мене, синочку! Я своє вже прожила... Я й Іліко посилаємо до тебе Іларіона з невеликим гостинцем. Подбай як слід про нього, він жаліється, що око болить. На тебе покладає всю надію. Приведи до нього професорів, хай вилікують його. У Іліко корова привела двоє телят. Кривий Архіпо переставився, оце в неділю поховали. Мотрона Розкаряка оддала заміж свою чорну, як головешка, Маквалу. Оце й усе, синочку. Кланяється тобі Мері і всі. Цілує тебе твоя бабуся Гольга".
Цілий день Зуріко читає й перечитує цього листа. Читає і на другий, і на третій день.
Зуріко холодно. Зуріко соромно. Зуріко хочеться плакати. Тбілісі, навчання, диплом — усе це Зуріко кине, збере свої манатки, купить квиток і поїде в село, до своєї бабусі й до Мері. Так, так, поїде! Потім підійде до Мері й спитає:
— Тобі холодно?
— Холодно! — відповість Мері.
Тоді Зуріко зніме кожушок, накине його на плечі Мері й скаже: "Мені не холодно!", хоч він і змерзне, ще й як змерзне. Потім він пригорне її, і так вони ходитимуть по свіжому, нетоптаному снігу...
Другий одноокий
Уже місяць, як Іларіон живе в мене. Йому не подобається моя кімната, та й моєю бібліотекою він аж ніяк не задоволений.
— Бальзак — "Шагренева шкіра", Ромен Роллан — "Кола Брюньйон", Проспер Меріме — "Матео Фальконе", Гюго — "Собор Паризької богоматері", Джавахішвілі — "Квачі Квачантірадзе", Діккенс — "Давід Копперфільд", Галактіон Табідзе — "Вибрані поезії", Омар Хайям — "Рубаї", Гамсахурдіа48 — "Викрадення місяця" і "Правиця великого майстра", Ілля, Акакій, Важа, Казбегі, Чонкадзе49,— перекладає він книжки, потім дивиться на мене поверх окулярів і здивовано питає:
— А де в_тебе, шибенику, Егнате Ніношвілі50?
— Вони нічим не поступаються перед Егнате,— заспокоїв я Іларіона.
— Перед Егнате? — перепитує він.— Ану, хто з них може стати з ним поруч?
— Усі!
— Хто саме? Половину прізвищ я вперше чую!
— А ти прочитай — і побачиш,— кажу я.