На останньому уроці я непомітно засунув листа в сумку Мері й завмер, мов небіжчик. Я не чув, коли продзеленчав дзвінок, як розійшлися товариші. Сидів отак каменем, аж поки не штовхнула мене прибиральниця й не сказала:
— З якого це часу ти, Вашаломідзе, так полюбив школу, що й додому не йдеш? Підніми ноги, замести треба.
— Здрастуйте, тітко Мако...
— От лиха година! Сто разів сьогодні бачились, і ти вітаєшся зі мною?
— До побачення, тітко Мако...
— Боже, змилуйся над цим бідолахою! — прошепотіла тітка Мако і, перехрестившись, квапливо вийшла з класу.
Увечері я знов сидів у Іліко, і ми гуляли в нарди. Злість моя минула, настрій у мене був веселий.
— Ду-беші. Що, бічо, більше не написав вірша? — кепкував Іліко.
— Шаші-чарі!31 Прочитай, будь людиною! — скалив зуби Іларіон.
— Іліко! — почулося знадвору.
— Хто там?
— Це я, Іліко, Ольга. Мій пройдисвіт у тебе?
— Заходь, Ольго, заходь! Тут твій пройдисвіт!
До хати, згорбившись, зайшла бабуся, зняла шаль, привіталася, поставила ціпка в куток біля каміна і, підсівши до вогню, звернулася до мене:
— Зуріко, синку, скільки років твоєму вчителеві хімії?
— Та років, мабуть, тридцять — тридцять п'ять... А в чому річ? — спитав я і обернувся на слух.
— Він що, несповна розуму?
— З таким учнем і розуму позбудешся!— сказав Іліко.
— Та що ви? У нього розум і в голові не вміщається! — сказав я.
— Іларіоне, подивися, ради бога, що він тут мені пише! — сказала бабуся, подаючи Іларіонові листа.
У мене похололо в душі.
Іларіон узяв листа, надів окуляри і спитав:
— Хто його приніс тобі, Ольго?
— Дочка Ладіко Сіхарулідзе, Мері.
Іларіон розгорнув листа і почав читати:
— "Моя найдорожча, найлюбіша і найніжніша!.."
— Це він тобі так пише? — спитав Іліко.
— Мені, присягаюся тобою!
У роті в мене пересохло, руки похололи, і на лобі виступив піт. Іларіон читав далі:
— "Відколи я вперше побачив тебе, я пізнав абсолютну істину краси..."
— І де він мене бачив, клятий! — захихикала бабуся й глянула на Іліко.
Той з подиву рота роззявив і не повірив своїм вухам.
— "Я зрозумів сенс свого буття, я сприйняв тебе як апофеоз душевних переживань і естетичної насолоди..." — читав Іларіон.
— Цього місця я щось не зрозуміла,— сказала бабуся.
— Та хіба кохання зрозумієш, дорога Ольго?! — сказав Іларіон.
— І коли він устиг так закохатися в тебе?! — сказав Іліко.
— А скільки разів її до школи через цього Зурікелу викликали, от і закохався чоловік.
— "Мене зводять з розуму твої очі..."
— А бодай тобі повилазило! — сказав Іліко.
— "вії..." — читав Іларіон.
Іліко подавився сміхом і впав на підлогу. На Іларіона напала гикавка, проте він читав далі:
— "...твій стан, погляд, твої перлисті зуби..." Ну, тут він трохи помилився,— сказав Іларіон.
— А хай йому всячина, які ж тепер у мене зуби! — сплеснула руками бабуся.
— "...коралові вуста, агатове волосся, пальці, руки... уся ти зводиш мене з розуму",— читав Іларіон, умиваючись слізьми.
— Та годі, окаянний, пожалій мене! — заволав Іліко. — Годі, кажу тобі, не можу більше!
Іларіон дочитав і почав приводити до тями Іліко. Бабуся хихикала собі. Тільки я стояв як громом прибитий і закам'янілий.
— Коли заміж віддаватимеш бабусю, не забудь запросити мене на весілля! — промовив крізь сльози Іліко і знов повалився.
— Тут щось не те...— сказав Іларіон.
— От бачиш, Ольго, до чого довела ти чоловіка!
— Дядьку Іліко! — почулося в цей час знадвору.
— Заходь!
До кімнати вступила, зашарівшись, Мері. Вона похукала на закляклі пальці, потім засунула їх навхрест під пахви й затупотіла ногами.
— Дядьку Іліко, бабуся Ольга у вас?
— Тут я, доню. Що це за листа такого ти мені принесла? Ми на старості літ мало не померли зо сміху,— сказала бабуся, подаючи їй листа.
— Бабусю, той лист, що дав мені вчитель... ось він, я його принесла. А то був інший. Я й сама не знаю, де він узявся...— І Мері подала бабусі вчителеву записку.
Бабуся передала записку Іларіонові, і той прочитав:
— "Прошу Вас з'явитися завтра до школи у зв'язку з негідною поведінкою Вашого внука".
— Що? Знову зганьбив мене? — І бабуся схопила ціпок. Я стрілою вилетів за двері.
— Щоб очі мої не бачили тебе в домі. Забирайся, куди хочеш! — гукнула навздогін бабуся.
Невдовзі з кімнати вийшла Мері. Вона йшла, опустивши голову, задумавшись, і вже не ховала закляклих рук. Хустка зсунулася їй на плечі, пасмо волосся впало на скроню. В цю хвилину вона нагадала мені картину відомого художника, яку я десь бачив. От тільки забув його ім'я. Мері пройшла, навіть не глянувши на мене.
— Мері! — промовив я тихо.
Вона зупинилась. Я підійшов до неї. Поправив їй пасмо, потім опустив його. Вона не зрушила з місця.
— Прочитала?
Мері не відповіла, тільки глянула на мене розумними очима й пішла.
— Мері!
Вона знов зупинилась. Я наздогнав її.
— Це Ромулі диктував мені... Я хотів інакше, а він сказав, що так треба.
— Не гоже так жартувати, Зуріко...
— Я не жартував, Мері... Я, Мері... Ти думаєш, я й справді такий поганий?
— Ні, Зуріко...
Ми пішли. Був вітер, і не було місяця. Сніг падав і падав, заліплював очі. Ми йшли мовчки. Проминули мою хату.
— Під цим деревом похований мій Мурада...— сказав я, дивлячись на засніжену чинару.
— Знаю...
— Я дуже любив Мураду, більше за всіх на світі. Я однаково люблю його, бабусю, Іларіона й Іліко...
— Знаю, Зуріко...
— Я так любив Мураду, що просто жити без нього не міг, і з кожним днем люблю все більше й більше. І Мурада дуже любив мене. З ним я розмовляв, як з людиною. Я теж розумів його мову, розумів геть усе. Коли Мурада вмер, я ладен був заподіяти собі смерть. Мій Мурада був кращий за всіх на світі, і я нікого так не люблю, як його. Від любові людина й справді може збожеволіти!.. Тобі холодно?
— Холодно...
— А мені не холодно!
Я зняв із себе кожушок і накинув його на плечі Мері. Руки я вже не приймав. Так ми і йшли по снігу, по пухкому, ще ніким не топтаному снігу. Проминули хату Мері...
— Зігрілася?
— Зігрілась, Зуріко.
— Ти ж знала мого Мураду?
— Ага...
— Мурада дуже любив тебе. Він часто казав мені: "Мері — славна дівчина, найкраща в світі. Мері — дуже славна й гарна дівчина. Таких гарних очей, як у Мері, немає ні в кого. Мері дуже добра й розумна". Мурада дуже любив тебе, так само, як мене, навіть більше, ніж мене, він ніколи не гавкав на тебе... Ти ж теж любила мого Мураду?