Ігор Римарук — це жива легенда поетичних 80-х, одна із чільних постатей того потужного літературного руху, який поставив невтішний діагноз "імперії зла" та пришвидшив її скін. Це здійснилося не так за посередництвом революційних і, як часто буває, демагогічних декларацій, а радше завдяки суто літературним текстам та акціям, а також копіткій редакторській, перекладацькій, "культуртрегерській" праці, яка зазвичай випереджала біжучий час на 10–15 років.
Їх називали "метафористами", або ще "вісімдесятниками" — під такою назвою в Канаді вийшла впорядкована Ігорем Римаруком антологія їхніх поетичних текстів, і саме як "вісімдесятників" вони ідентифікували один одного. "Було два місця у Києві, де можна було зустріти цих письменників: квартира Миколи Рябчука… і офіс Ігоря Римарука, редактора поезії у видавництві "Дніпро"", — писала в передмові до іншої, англомовної антології, Соломія Павличко.
"Свої". Духовне братство. Маленька Касталія, яка цілою випірнула з тоталітарної кораблетрощі. Редагування численних поетичних збірок у видавництві "Молодь", упорядкування антологій, поетичні вечори й акції, збирання матеріалів для часопису "Світо-вид", редактором якого певний час був Римарук, нарешті вже згадана праця у видавництві "Дніпро", поєднувана із самовідданим триманням і видаванням переміщеного до України часопису "Сучасність", — це всього-навсього кілька видимих і загальновідомих штрихів його діяльності. Проте хай якою важливою була ця діяльність, вона не повинна затуляти від нас стрижневої, найприкметнішої риси особистості Римарука, якою, звичайно ж, є його поетична творчість.
"Діва Обида", п'ята книжка Ігоря Римарука, складається з двох частин: "Видіння", де подано нові поезії останніх років, і "Відлуння" — стисле вибране з його попередніх збірок. Вірші "Відлуння" добре відомі читачеві, котрий цікавиться сучасною українською поезією, — окрім "Діви Обиди", що дала назву всій книжці та є свого роду творчим маніфестом Римарука, його генеалогією зі "Слова о полку Ігоревім", знаходимо тут також неперевершені "кунст-штюки" — "Від'їзд", "Покрова", "У підземному світлі, в скляному тремтінні…". Перечитуючи ці вірші, знайомі багатьом із юнацьких літ, знову переконуєшся та дивуєшся тому, яким напрочуд книжним, ученим і начитаним поетом є Римарук. Його поезія має чітко встановленого адресата — філолога й естета, може, так само поета, здатного належним чином оцінити численні перлини Римарукової "гри в бісер", — досить переглянути, скажімо, його епіграфи — з Миколи Зерова, Юрія Клена, Олега Ольжича, Євгена Плужника тощо, або його присвяти — Василеві Герасим'юкові, поетам нью-йоркської групи, Миколі Воробйову… Між іншим, у першій частині нової книжки немає жодного вірша з епіграфом, і для того, хто стежив за попереднім творчим шляхом Римарука, це промовиста деталь, так само, як деякі інші, назагал ледь зауважувані зміщення і трансформації стилю, які, взяті разом, свідчать про концепційний поворот і в самій творчості, і в поетовому ставленні до неї. Це, насамперед, "уміння накликати натхнення" (Василь Стус), обходячись без цитат, принаймні, помітних неозброєним оком, які хоч-не-хоч, а вказують-таки на певну гетерономію, властиву кожному інтелектуалові, на гамір незліченних "голосів" і неусвідомлювану загрозу релятивізму — адже на кожну цитату знайдеться своя антицитата. Римарукова поезія часто має спорідненість із густою історіософською прозою — і без знання історичних деталей і подій її не завжди можна зрозуміти. Римарукові великою мірою властиве загальне відчуття історичної відносності й культурної та соціальної зумовленості власної поетичної мови; таке відчуття більше притаманне прозаїкові або знову ж таки історикові, воно руйнує самодостатність поетичного роду, перенастроює його на прозаїчний лад — може, тому в Римарука завжди відточена, бездоганна форма його віршів — як спосіб захисту "птолемеївського світу поетичного жанру" (Бахтін) від множинності довколишніх мовних світів.
У "Видінні" Римарук демонструє формально автономний дискурс, у "Відлунні" — дискурс гетерономний, який складається з численних відлунь голосів згаданих і не згаданих поетів, із дзеркальних відображень чужих поетичних свідомостей, які в поета з менш усталеним власним голосом перетворились би на стилізацію — аж до пародії. Новизна (модерність) "Видіння" полягає в тому, що замість есенційної витяжки-виписки з тексту, замість фрагмента, який відсторонено стоїть обіч власне авторського твору, інколи завдаючи настрій, інколи — тему, Римарук одразу ж і сповна занурює читача — і занурюється сам — у цілісний міт:
Останній біженець із різдв'яних легенд,
я переселений в Об'явлення Івана…
З перших рядків ми опиняємося в Апокаліпсисі й маємо чіткі орієнтири для узгодження біжучого, на позір поліморфного та поліфонічного повсякдення зі структурою християнського тексту — або християнської ікони, як у вірші "Століття за вікном свистіли, ніби стріли…". Поет відчитує історію, керуючись не довільно винайденою та накладеною на повсякдення таксономією, а кодом обраного, може, краще сказати, наперед завданого міту, який, до того ж, не є черговим літературним "переданням" або там "великою нарацією" про минуле — у цьому коді, до якого активно вдається Римарук, для віруючого християнина міститься все майбутнє сповна, саме його він зчитує з інтернетівських сайтів і з телеекранів. Чи можна виповісти узвичаєною мовою те, що поет розуміє в баченому? У незвичних за композицією та метричною основою (а в "римаруківському" багатоголосому контексті — ще й таємничо закритою монологічністю) віршах поет удається до первісного дару пророків і жерців-поетів — до сакральної мономови глосолалії:
Істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда
("Глосолалії")
інший конверт розірви інше письмо
несхоже богом ти був не людей а трави
боже
("Листи")
Проте істинномовлення глосолалії — не єдиний набуток нового Римарука. Не меншої уваги заслуговує його звернення до розмовних інтонацій, до легкого іронічного підсвічування викшталтуваної книжної мови сучасними лексемами та фразеологізмами, які омовлюють далеко не класичні деталі; врешті-решт, це й дозріла самоіронія мудреця, який погоджується з тим, що він більше нічого не знає. Останніми роками нам бракувало всього на світі, тільки не іронії, і, правду кажучи, вона доволі приїлася й перестала бути ефективною, якою була у 80-х. Надуживаний прийом мовлення перетворився на стереотип поведінки мовців, набув загального поширення і, як кожний ментальний ширужиток (забуте слово), втратив вартість. Сьогодні іронізують навіть міліціонери. Але Римарук не був би собою, якби обмежився таким собі легковажним "селяві"; виконавши ряд іронічних та самоіронічних "па", його вірш "Сорок — це сором, це погляд вужа…" закінчується драматично — це невтішний підсумок сорокаліття, яке асоціюється з періодом блукань обраного народу; до того ж, виявляється, що й у іронічну постмодерну добу смерті ніхто не анулював, разом з іншими табу та марновірствами: