І не промовив жодного слова...

Страница 37 из 43

Генрих Белль

XII

Коли я прокинулась, було ще темно. Я спала міцно й почувалася тепер дуже добре. Фред іще спав, повернувшись до стіни, і я бачила тільки його худу шию. Я встала, відсунула фіранку й побачила над вокзалом блідо-сіре світанкове небо. Освітлені поїзди підходили до перону, приязний голос диктора долинав до готелю з-за руїн, чулося глухе чахкання поїздів. У будинку було тихо. Я відчула, що голодна. Покинувши вікно відчиненим, я знов лягла в ліжко і стала чекати. Але мене вже обіймав неспокій: я думала про дітей, нудилась по них і не знала, котра година. Оскільки Фред спав, то ще не було пів на сьому; він завжди прокидається о пів на сьому. В мене ще був час. Я знову встала, накинула пальто, взула туфлі й тихо обійшла навколо ліжка. Обережно відчинивши двері, я пішла напівтемним брудним коридором шукати туалет і нарешті знайшла його в неосвітленому кутку, де тхнуло смородом. Коли я вернулася, Фред іще спав. Мені було видно освітлені вокзальні годинники з жовтуватим блискучим склом, але розглядіти, котра година, я не могла. На фронтоні багатоповерхового будинку спалахнув напис, що різко проступав у сірих сутінках: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!

Намагаючись не шуміти, я обережно вмилась, одяглася і, оглянувшись, побачила, що Фред дивився на мене; він лежав примружившись, потім закурив сигарету й промовив: Доброго ранку.

— Доброго ранку,— сказала я. Тебе вже не нудить?

Аніскілечки,— сказала я,— мені зовсім добре.

— Чудово,— сказав він,— можеш не поспішати.

— Мені треба йти, Фреде,— сказала я,— в мене душа не на місці.

— Хіба ми не поснідаємо разом?

— Ні,— сказала я.

Сирена на шоколадній фабриці голосно завила, різкий гудок тричі розітнув ранкову тишу. Сидячи скраю на ліжку й застібаючи туфлі, я відчула, як Фред запустив пальці в моє волосся. Ніжно перебираючи його, він сказав:

Якщо все, що ти вчора казала, правда, то, виходить,

я не скоро тебе побачу; може, ми хоча б кави разом вип'ємо?

Я мовчки підняла блискавку на спідниці, застебнула блузку, підійшла до дзеркала й почала причісуватись. Я не бачила себе в дзеркалі, але, причісуючись, відчувала, як калатає в мене серце. Аж тепер я усвідомила те, що сказала вчора, але забрати свої слова назад не хотіла. Досі я була впевнена, що він вернеться, але тепер засумнівалась. Я чула, як він підвівся, бачила в дзеркалі, як він стоїть біля ліжка, і мені впало в око, який він занедбаний. Він спав у сорочці, в якій ходить удень, чуб у нього був скуйовджений, і коли він надівав штани, його обличчя набрало похмурого виразу. Машинально я ще водила гребінцем по волоссю. На саму думку що він нас і справді покине,— я ніколи серйозно не думала про можливість такого і тільки тепер уявила собі це,— моє серце завмерло, потім знову сильно забилося й знову завмерло. Я уважно спостерігала за ним: як він, тримаючи сигарету в зубах, із знудженим виглядом застібав свої зім'яті штани, як затягнув ремінь, надів шкарпетки і взув черевики, а потім, зітхаючи, зупинився, провів руками по лобу, по бровах, і я не могла зрозуміти, як я прожила з ним п'ятна дцять років: він був мені чужий — цей нудьгуючий, байду жий чоловік, який сів оце на ліжко й опустив голову на руки Дивлячись у дзеркало, я подумала про обіцяне нам інше життя, в якому не буде шлюбу: те життя без шлюбу, без заспаних чоловіків, які, тільки-но прокинувшись, хапаються за сигарети, має бути прекрасним. Я відірвала свій погляд від дзеркала, зашпилила волосся й підійшла до вікна. Стало видніше, небо над вокзалом було вже світло-сіре; я це бачила але до моєї свідомості нічого не доходило: я все ще мріяла про обіцяне нам життя без шлюбу і, вловивши.ритм літургійного співу, побачила, що поруч мене лежать чоловіки, з якими я не одружена і про яких знала, що вони не хочуть володіти мною.

— Можна взяти твою зубну щітку? — спитав Фред, стоя чи біля умивальника.

Я подивилась на нього, сказала нерішуче: "Так",— і аж тепер раптом опам'яталася.

— Господи,— вихопилося в мене,— скинь хоч сорочку, коли вмиваєшся.

— Ет, навіщо! — відповів він, загнув комір сорочки всередину й провів вологим рушником по обличчю, по потилиці та по шиї; байдужість, що виявлялася в цих рухах, дратувала мене.

— Я довірятиму дрогістам,— сказав він,— куплю надійну зубну щітку. Взагалі цілком довіряймося дрогістам.

— Фреде,— гостро сказала я,— і ти можеш іще жартувати? Я й гадки не мала, що вранці у тебе такий добрий настрій.

— У мене не такий уже й добрий настрій,— сказав він,— але й не дуже поганий, хоча й прикро, що ми ще не поснідали, навіть не випили кави.

— О, я знаю тебе,— сказала я,— тобі тільки й треба, щоб хтось зворушив твоє серце.

Він причісувався моїм гребінцем і, почувши це, зупинився, повернув голову й подивився на мене.

— Я запросив тебе поснідати, кохана,— промовив він лагідно,— і ти мені ще нічого не відповіла.

Він знову відвернувся і, причісуючись далі, сказав у дзеркало:

— Ті десять марок я зможу віддати тобі тільки на тому тижні

— Облиш, бога ради,— сказала я,— ти зовсім не повинен віддавати мені всі свої гроші.

— Але я так хочу,— відповів він,— і прошу тебе взяти їх.

— Дякую, Фреде,— сказала я,— я справді вдячна тобі. Та якщо ми хочемо поснідати, то вже пора.

— Отже, ти йдеш зі мною?

— Іду.

— От і чудово.

Він засунув краватку під комір, зав'язав її й підійшов до ліжка, щоб узяти піджак.

— Я вернуся,— сказав він раптом різко,— неодмінно вернуся, вернуся до вас, але я не хочу, щоб мене силували до того, що я сам зроблю охоче.

— Фреде,— відповіла я,— мені здається, що про це вже нічого говорити.

— Так,— промовив він,— твоя правда. Добре було б знову зустріти тебе в тому житті, де я міг би кохати тебе, кохати так само, як тепер, не одружуючись з тобою.

— Я щойно про це думала,— сказала я тихо і вже не змогла стримати сліз.

Він швидко обійшов навколо ліжка, наблизився до мене, обняв мене, і я почула, як він, спершись підборіддям мені в голову, промовив:

— А було б добре знов зустріти тебе там. Сподіваюсь, ти не злякаєшся, якщо я й там з'явлюсь.

— Ох, Фреде,— сказала я,— подумай про дітей.

— Я думаю про них,— сказав він,— кожного дня я про цих думаю. Ти хоч поцілуй мене.