І не промовив жодного слова...

Страница 33 из 43

Генрих Белль

— Якось ти так і зробила.

— Авжеж,— сказала вона,— я плюнула пані Франке під ноги, коли вона спитала мене, на якому я місяці. Це так дратує, коли тебе питають, на якому ти місяці.

— Через те ми не одержали квартири.

— Ні, ми не одержали квартири тому, що ти п'єш.

— Ти справді так думаєш?

— Авжеж, Фреде. Вагітній багато що прощають. О, я була лихою замазурою, і мене неабияк тішило те, що я лиха замазура.

— Було б добре, якби ти повернулась до мене обличчям: я так рідко тебе бачу.

Ет, дай мені спокій,— сказала вона, мені зручніше так лежати. І я все обдумую, що тобі відповісти.

— Не квапся,— сказав я.— Я принесу щось попоїсти й подзвоню. Хочеш чогось випити?

— Ага, принеси, будь ласка, пива, Фреде. І дай мені свою сигарету.

Вона простягла мені руку через плече, я дав їй сигарету й устав. Коли я вийшов, вона все ще лежала обличчям до стіни й курила.

У коридорі стояв гамір, і я почув, як унизу, в залі, повискували танцюристи. Я піймав себе на тому, що, спускаючись сходами, намагаюсь увійти в ритм танцю. Горіла тільки одна лампочка без абажура. Надворі було темно. За столиками в барі сиділо лише кілька чоловік, а за прилавком була вже якась інша жінка, на вигляд старша за господиню. Коли я підійшов ближче, вона зняла окуляри й поклала газету в калюжку пива. Увібравши в себе розлите пиво, газета побуріла. Жінка підморгнула мені.

— Чи не можете ви принести вечерю до нас у кімнату? — спитав я.— Ми в одинадцятій.

— У кімнату? — перепитала вона. Я кивнув.

Ми цього не робимо, сказала вона,— у нас не заведено подавати в кімнату. Це розбещеність їсти в кімнаті.

— Хіба? — сказав я.— Досі я цього не знав. Але моя дружина хвора.

— Хвора? — здивувалася вона.— Цього ще тільки нам не вистачало! Сподіваюсь, нічого страшного? Не заразне?

— Ні,— сказав я,— моїй дружині просто стало млосно. Вона взяла газету з калюжі пива, труснула нею і спокійно

поклала на батарею. Потім, знизавши плечима, повернулася до мене.

То що ж вам дати? Гарячі страви будуть тільки через годину.

Вона взяла тарілку з підйомника, що був у неї за спиною, І підійшла до скляної вітрини з холодними стравами. Я пішов за нею, взяв дві відбивні, дві фрикадельки й попросив хліба.

— Хліба? — перепитала вона.— Навіщо вам хліб? Візьміть салат, картопляний салат!

— Ми воліли б хліб,— сказав я,— це, мабуть, краще для моєї жінки.

— З жінками, яким погано, не слід ходити по готелях, сказала вона, проте підійшла до підйомника й гукнула в шахту: — Хліба, кілька скибочок хліба!

Знизу відлунило глухо і грізно: "Хліба!" Жінка обернулася.

— Вам доведеться хвилинку зачекати.

— Я хотів би подзвонити,— промовив я.

— Лікареві?

— Ні,— сказав я.

Вона посунула мені телео^юн через прилавок. Перш ніж набрати номер, я попросив:

— Будь ласка, ще два пива й чарку горілки.

Я набрав номер пані Редер, почув гудки й став чекати. Жінка підсунула до мене повну чарку й підійшла з порожнім кухлем до крана, щоб налити пива.

— Алло,— почувся в трубці голос пані Редер,— алло, хто говорить?

— Богнер,— сказав я.

— А, це ви.

— Коли ваша ласка,— сказав я,— погляньте...

— Усе гаразд. Я щойно ходила нагору. Діти дуже веселі, вони ходили з хлопцем і дівчиною. їм навіть купили повітряні кульки. Вони оце щойно вернулись. І червоні лелеки

з прекрасної, справжньої гуми, в натуральну величину.

— Франке вже приїхали?

— Ні, приїдуть вони пізніше, може, навіть завтра вранці.

— То й справді все гаразд?

— Справді,— сказала вона.— Ви можете бути цілком спокійні. Вітайте дружину. Вам до вподоби її нова губна помада?

— Розкіш,— сказав я,— дуже дякую.

— Нема за що,— сказала вона,— до побачення.

Я відповів: "До побачення",— поклав трубку й випив горілку, дивлячись, як повільно наливається пиво в другий кухоль. Підйомник почав підніматися, немовби щось буркочучи, і з'явилася тарілка з чотирма скибочками білого хліба.

Спершу я пішов нагору з двома кухлями й поставив їх на стілець біля ліжка Кете. Вона все ще лежала, втупившись у шпалери. Я сказав:

— Удома все гаразд, наші діти граються з отими лелеками.

Кете тільки кивнула головою й нічого не відповіла.

Коли я приніс тарілку з їжею, вона все ще лежала, втупившись поглядом у стіну, але один з кухлів був наполовину випитий.

— Я так хочу пити,— сказала вона.

— То й пий.— Я сів біля неї на ліжко. Вона взяла зі своєї сумочки дві чисті серветки, накрила ними стілець, і ми їли м'ясо та хліб, розкладені на чистих серветках, і запивали пивом.

— Я ще не наїлася, Фреде.— Вона подивилась на мене і всміхнулася.— Тепер я й сама не знаю, чому їм так багато: чи тому, що знаю про свою вагітність, чи тому, що й справді голодна.

— їж на здоров'я,— сказав я,— що тобі ще принести?

— Ще одну фрикадельку,— сказала вона,— огірок і кухоль пива. Цього кухля віднеси.

Вона допила пиво й дала мені кухоль. Я знову спустився в бар, і поки жінка за прилавком наливала кухоль, випив ще чарку горілки. Жінка подивилася на мене приязніше, ніж перед цим, поклала фрикадельку й огірок на тарілку й підсунула її до мене через мокрий прилавок. Надворі вже зовсім стемніло. У барі майже нікого не було, та з танцювального залу долинав гамір. Після того як я заплатив, у мене залишилися ще дві марки.

— Ви завтра вранці підете? спитала жінка.

— Так,— сказав я.

— Тоді краще заплатіть за кімнату зараз.

— Я вже заплатив.

— Ага,— сказала вона,— тоді будьте ласкаві принести кухлі й тарілки завчасно. Ми щодо цього маємо гіркий досвід. Правда ж, ви принесете?

— Принесу,— сказав я.

Кете лежала на спині й курила.

— Тут розкішно,— сказала вона, коли я сів біля неї.— Чудова ідея — піти до готелю. Ми вже давно не були в готелі. Це дорого?

— Вісім марок!

— Хіба в тебе ще лишилося стільки грошей?

— Я вже заплатив. У мене залишилося тільки дві марки.

Вона взяла свою сумочку, витрусила на ковдру все, що в ній було: зубну щітку, мильницю, губну помаду. З усього цього ми видобули ще чотири марки — рештки тих грошей, які я дав їй, коли ми гуляли.

Ого,— сказав я,— з цими грішми ми ще можемо піти

поснідати.

Я знаю одну симпатичну закусочну, де можна посніда-

ти сказала вона.— Одразу за тунелем; коли йти звідси, то

ліворуч.