Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:
— Діду Терентiю, дайте коника!
— А батога не хочеш? — обертається до мене пропечений вогнем i сонцем гончар.
— А батога не хочу, — смiюсь я, посмiхається у пiваршиннi вусища гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i сходиться водно, як двi ниточки. — Дасте, дiду?
— Пiдрости трохи.
— Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.
— Справдi казав торiк? — хитрує старий. — Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.
— Пособлю, ще й як!
— Тодi приходь завтра.
— А коника — сьогоднi?
— Теж завтра.
— I де ви будете стояти?
— На Королевщинi. Може, пiдвезти? — запрошує на вiз гудзукуватою рукою, в яку пов'їдалась глина.
— Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.
— Хазяйська дитина.
— А ви думаєте!
Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.
З городу не бiжить — вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.
— Оу Михайлик до нас прийшов! — з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: — Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?
— Нi, не хочу, — я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.
— Не соромся, дурненький, — наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.
— Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. .
— Начасничився?-смiється дiвчина. — Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:
— Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
— Аби ще сало було до нього.
— I сало в нас е борщ затовкти.
— Чом не багачi, — жалiснiє Мар'янине обличчя. — Тебе мати до мене прислали?
— НI... Я сам прийшов.
— До кого?
— До тебе, Мар'яно.
-Справдi? — знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. — От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, —посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?
— Мар'яно, я щось маю до тебе, — не знаю, як i почати про своє.
— То кажи!
— Ти це можеш знайти менi якусь книжку?
— Комусь на куриво чи собi читати?
— Собi.
— Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замикає, — смутнiє дiвчина, i смутнiє в її косах червона патлатенька гвоздичка.
— Як невiльникiв? — повторюю я.
— Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? — Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.
Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.
— Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi.
Мар'яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.
В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.
— Потiм з'їсиш собi. Смачнi — сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, — цього тiльки й треба було котятам — вони одразу ж повисли на її спiдницi.
— Вас тiльки й бракувало менi! — Мар'яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. — Михайлику — вкрала!
— Що? — холону вiд радiсного здогаду.
— Ось! — дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. — Хай попошукають тепер її!
— Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, — беру книгу, не знаючи, як i де її заховати.
— Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, — зiтхає наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i переводить погляд на книгу. — І за скiльки ти можеш її вчитати?
— Та за два днi й прочитаю.
— За два днi? — дивується Мар'яна. — А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, — Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.
— Що таке, Михайлику? — перелякалась Мар'яна. — Ой, це, може, з неподобством? — Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.
— Ти чого, Мар'яно? — потискую в подивi плечима.
— А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? — обережно погортала кiлька сторiнок.
— Бо вона не по-нашому написана, — беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо.
— Не по-нашому? Оце удружила тобi! — похитала головою Мар'яна. — Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? — Вона замислюється, а далi рiшучiе: — Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.
I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром.