Зненацька лагідно засвітилася, заголубіла клумба, і Максим аж поточився назад. Спершу він здивовано кліпав віями, потім розсердився. Адже так не буває, щоб за одну секунду та розквітла клумба! Хто це пожартував з нього? Адже ні в кого з хлопців місяциту вже не було!
Над будинком пропливала самотня хмара. Тінь від неї накрила клумбу. Важкі краплі впали хлопцеві на маківку, і він, підвівши голову, завмер. Крізь хмарну синяву виднілася чиясь постать. Там, на дощовій хмарі, хтось сидів чи лежав. Гум-гам! Він летів на цій хмарі!
Гум-гам лежав дуже смутний, лежав у дощовій калюжі й дивився з височини на знайомий двір. Він чув голоси хлопців і бачив, що гра триває без нього. Він помітив Максима, що стояв перед клумбою, махнув йому рукою і прошепотів:
— Р-раз!
Спалахнула внизу синя цяточка-клумба, і Гум-гам усміхнувся. Він зробив прощальний подарунок другові, перед тим як шукати нову планету.
А хлопці внизу кричали:
— Наздоганяй!.. Чурики, я в колі... Хто зі мною запускати ракету?.. Лізь вище, ще вище!..
Світ знову належав їм, пустунам без місяциту. Не тільки цей двір — поля й ліси, звідки линув зелений вітер, що пахнув травою, теплі й холодні моря, що посилали прозорий літній дощ, невидимі вдень зірки — і найближча, найяскравіша в небі зірка — Сонце. Пустуни без місяциту, вони не вміли літати на хмарі, проходити повз стіну, перевертати у повітрі драбину. Але вони завжди вірили, що коли-небудь гратимуться у все на світі, як Гум-гам. Тож вони бігли назустріч своєму майбуттю, граючись поки що у звичайнісінького квача; падали, обдираючи коліна, підхоплювались і знову ловили один одного; ганяли по траві м'яча, копалися у піску, запускали аж по лікоть руки у теплий чорнозем, з якого — вони достоту знали це — виростає все живе...
— Лови!.. Кидай!.. Бий!.. Ех ти, роззява... молодець, оце так удар! — лунали голоси, що летіли аж до сонця.
І Максим щось кричав і махав другові, який залишав його. Коли хмара сховалася за дахом, він знову схилився над клумбою, розшукуючи свою квітку.
...Хмара, що на ній лежав Гум-гам, спокійно пливла над полями. На березі вузької річки Гум-гам угледів дві маленькі постаті й поряд постать трохи більшу. Він сумно всміхнувся, він знав, хто це... Сергій і Мишко... Адже вони домовились піти з батьком на риболовлю...
А рибалки й гадки не мали, що над ними ширяє Гум-гам. Вони взагалі не помічали ні крапель, що падали згори, ні самої хмари. Завмерли під зеленим кущем, не відводячи очей од поплавців: один червоний, другий жовтий, а третій із звичайного корка.
Із своєї високості Гум-гам, звісно, не міг бачити, як здригнувся, завертівся на воді корковий поплавець, як натягнулася волосінь і зблиснув на сонці голий гачок.
— Ех, зірвався! — з прикрістю мовив дядечко Захар. — Який окунець зірвався!
Мишко і Сергій вистрибували біля води.
— Я бачив його, бачив... — бубонів під ніс Мишко. — Я мало не кинувся за ним у річку!
— Я теж спершу так був зрадів, — підхопив Сергій, — неначе він попався на мою вудку.
— Нічого, — заспокоїв хлопців батько. — Він од нас не втече!
А Гум-гам крикнув згори:
— Щасливого улову!
Та він був уже далеко, і приятелі його не чули.
Уже присмерком рибалки залишили тихий берег. Вони нічого не зловили, і Мишко сказав Сергієві:
— Шкода, немає місяциту. Д то несли б повне відро окунів...
Та за кілька хвилин хлопці забули про місяцит. Вони йшли слід у слід росяним лугом, і трава, гладенька й пружна, шмагала їх по ногах. Була срібляста місячна дорога, що вела, здавалося, в небо. А на шосе, як семафор, височів стовп. Біля нього, стиха розмовляючи, стояли якісь люди.
Під'їхав до стовпа автобус і забрав усіх щасливих рибалок — з порожніми відрами і з повними.
Спустіла місячна дорога. Лиш одна людина дивилася згори, як тягнеться вона без кінця-краю в набиту зорями темряву — туди, де чекає на нього порожній дім, де чекає на нього суворий Автук. Гум-гам усе ще не зважувався залишити свою хмару...
ЯЩИК-ГОВОРЯЩИК
Того ж таки вечора на вулиці Гарібальді з'явився ящик, що вмів говорити. Перший дізнався про це електрик. Він повертався з роботи і коло аптеки почув тихе, жалібне виття. Електрик здогадався, що це якісь шибеники посадовили в ящик з-під морозива кішку. І він обов'язково звільнив би її, коли б саме тоді вітер не скинув з підвіконня вазон.
Вазон торохнувся біля ніг електрика, бризнувши на всі боки уламками. І в цьому теж не було нічого особливого: отак несподівано завжди падають вазони, коли їх здуває вітер.
В електрика з самого ранку був кепський настрій: на одних темних сходах він замінював стару проводку, і йому на голову звалився залізний щиток. Тим-то, коли біля його ніг бомбою вибухнув горщик, електрик відскочив убік, крикнувши у темне вікно:
— Гей, ви, обережніше! Голову проломите! — і швидко пішов собі геть.
Він, звичайно, забув про нещасну кішку.
Аж тут у нього за спиною хтось голосно чхнув і хрипко загорлав:
— Вогонь! Плі! Вогонь!
Електрик озирнувся: ані душі. Тільки підійшовши до будинку, він згадав про дивовижні вигуки і подумав, що в ящику зовсім не кішка. Вертатися назад стомленому чоловікові було ліньки, тож він розповів дівчаткам, котрі нудилися біля під'їзду, що поблизу аптеки стоїть ящик, який чомусь розмовляє, а на ньому написано: "МОРОЗИВО".
Дівчатка помчали вулицею.
Електрик лише трішечки помилився: те, що здалося йому кошачим виттям, насправді було співом. Максим, який давно вже сидів у ящику з-під морозива, вирішив, що так приємніше проводити час. Взагалі Максим співає непогано. Але навіть заслужений артист навряд чи заспівав би добре, коли б його коліна упиралися в підборіддя, а тім'я торкалося холодної залізної кришки. Щоправда, заслужених артистів ніхто не змушує співати у такій незручній позі. А Максим заліз у ящик сам.
Він гнівався на весь світ, і передусім на приятелів. Як швидко вони забули про Гум-гама, як легко відмовились від місяциту! Бідолашний Гум-гам... Мотається зараз поміж зірками, шукає нову планету, а Автук стежить за ним...
В ящику було темно, задушливо. Максим почував себе таким же самотнім, як Гум-гам на дощовій хмарі. І щоб розвеселити себе, він спершу голосно заспівав, а потім від нудьги заходився стукати ногами у кришку й вигукувати: