Максима різко перевернуло в повітрі, й одразу настала темрява. Потім темрява розсіялася, і, неначе з туману, випливли обличчя друзів — Мишка, Сергія, Зайчика. Хтось міцно тримав його за плечі. То був Гум-гам. Він відпустив Максима тільки зараз, коли побачив, що вони пробилися крізь космос і опинилися в знайомій альтанці — віч-на-віч з трьома приятелями.
— Дякую, Гум-гаме, — стомлено проказав Максим і зітхнув: — Який же я важкий! — Після несподіваного падіння в нього підгиналися ноги. Він примостився на лаві, мружачись від яскравого сонячного світла. — Ну чого ви вп'ялися? — сказав він товаришам. — Ми подорожували...
— Гралися в нову гру, в квачика, —уточнив Гум-гам і пильно глянув на Мишка, Сергія й Зайчика. — Чого ви так на мене дивитесь? Що-небудь сталося?
— Сталося! — хором відповіли троє друзів і, перебиваючи один одного, закричали: — Вовка Коробков розпатякав усій школі!.. В нього є місяцит! Тебе шукає учителька, Гум-гаме! Що тепер буде?..
— А хто такий Вовка Коробков? — тривожно запитав Гум-гам.
— Він із п'ятого "А".
Гум-гам забігав по альтанці.
— От капосні розумники! — бурмотів він. — Ці школярі втручаються в нашу гру! Хочуть усе зіпсувати! Треба щось робити!
— Покарати Коробкова, — сказав Максим і насварився кулаком. — Ми з тобою ще зустрінемося.
Ніхто із друзів, навіть Гум-гам, не догадався, що Максим погрожував кулаком невидимому ворогові, який зірвав з нього летючий бант і мало не розбив об землю.
Я НІЧОГО НЕ ЗНАЮ
Неприємності в житті Вовки Коробкова почалися з того, що він проспав два уроки. Учора ввечері Вовка підслухав розмову маленької сестрички Оленки з подружкою: вони гомоніли про якогось Гум-гама, про його чудеса й про те, що вночі буде свято для дітей. Вовка також не ліг спати, стояв у темній кімнаті коло вікна й дивився в двір, а коли грюкнули двері й Оленка вибігла з під'їзду, Вовка метнувся вслід. Вовка був маленький на зріст, ніхто навіть не подумав, що він вчиться в п'ятому класі, а на синій галявині він тримався якомога далі від Оленки. Отож нема нічого дивного, що вранці Коробков проспав і запізнився на заняття.
Він прийшов до школи, коли була перерва. До нього підбігли товариші:
— Ти що, Вовко, захворів? Ганна Семенівна вже питала, а ніхто не знає.
— Хлопці, — пошепки сказав Вовка, — я можу тепер не вчити уроків. Я все вмію. — І він розповів приятелям про нічне свято й показав місяцит з таємничими словами: "Я ВСЕ ВМІЮ".
Задзеленчав дзвінок, і Вовка сів за парту. Він зіщулився й увібрав голову в плечі, коли до класу зайшла вчителька. Проте вона зразу його помітила.
— Вово Коробков, — промовила Ганна Семенівна, — ти чого сьогодні запізнився?
Коробков підвівся. Тридцять голів повернулися до нього — чекали, що він скаже. Вовка дивився на білу стіну, а бачив круглий місяцит з обламаним краєм.
— Я був на дні народження в товариша, — поволі мовив Вова, — і проспав. — Він полегшено зітхнув, бо наполовину сказав правду.
— Чому ж тебе не розбудила мама?
Вова ясно побачив, як мама будить його вранці, а він хвицається й кричить: "Сьогодні немає уроків!" От і докричався... Тепер весь клас глузуватиме з нього.
— Вона сама проспала, — сказав він і зашарівся.
Учителька похитала головою:
— Наступного разу, коли йтимеш на день народження, лягай, будь ласка, раніше. Бачиш, що виходить? Ти, мабуть, і уроків не вивчив...
— Вивчив! — зраділо відповів Коробков.
— Гаразд. Прочитай, будь ласка, вірш, — попросила Ганна Семенівна.
Коробков став обличчям до класу, відкашлявся. Що, що, а вірша він знав і тому читатиме голосно. І він почав:
Літо на окружжі,
Всохли квіти всі,
Дивляться байдужо
Трави у росі.
Коробков читав вірша виразно й не збагнув, чому почали усміхатися діти. Почали усміхатися й зашепотіли :
— Осінь... Осінь...
— Ти переплутав. "Осінь на окружжі", а не літо, — виправила учителька.
— Авжеж, осінь, — згадав Вова. — Я перечитаю, Ганно Семенівно.
Однак, на превеликий подив, Вова знову сказав:
— Літо на окружжі... — і затнувся.
Він повторював у думці: "Осінь... Осінь... на окружжі..." Трохи помовчав, ступив крок уперед:
— Літо на окружжі!..
Клас засміявся.
— Тихо, тихо! — заспокоювала вчителька.
Вова згадав про всемогутній місяцит, одламав у кишені шматочок, поклав до рота. "Я знаю вірша, — повторював собі. — Я прочитаю без літа".
— Не жуй, Коробков, — повернулася до нього вчителька.
— Я не жую, Ганно Семенівно. Зараз я правильно скажу. Можна останній раз?
Вчителька кивнула, і Коробков кинувся в останній бій:
Осінь на окружжі,
Всохли квіти всі,
І сурмлять байдужо
Голубі слони.
Вова перелякано замовк. Які слони? Він сам не розумів, що говорить.
— Сідай, Коробков, — засмучено мовила вчителька.
Вовка сидів за партою сам не свій. Кущі, літо, осінь, слони — геть усе переплуталося йому в голові. Він навіть не чув дзвінка.
— Ну що, не допоміг твій чарівний місяцит? — спитали друзі, покликавши Коробкова в куток.
— Він не чарівний. Це він мене заплутав!
Вовка розізлився, дістав місяцит, роздавив його підбором, підбіг до вікна й пожбурив униз.
— Все! — він полегшено зітхнув, засунув руку до кишені й дістав цілий місяцит.
Діти зачудовано дивилися. Місяцит був необкусаний, неполаманий. І ті самі слова виблискували на синій фользі: "Я ВСЕ ВМІЮ".
— Його не позбудешся, —махнув рукою Вовка. — Хочете вірте, хочете ні.
На уроці географії Коробков сказав, що Волга впадає у Тихий океан, і дістав двійку. А коли вчитель диктував домашнє завдання, Вовка помітив, що написав у своєму щоденнику: "Вивчити річки Місяця". Вовка закреслив слово "Місяця" і хотів був написати "Азії", як казав учитель, але його рука знову вивела "Місяця".
І ось тут Вовка востаннє перевірив силу свого місяциту. Він згадав, що коли заплутався у вірші й проковтнув шматочок, то прошепотів зовсім не ті слова. А треба було говорити так: "Я хочу гратись у вірші".
Вовка сердито зиркнув у щоденник: "Вивчити річки Місяця", з'їв увесь місяцит і прошепотів:
— Я хочу гратися в географію.
Тільки-но він промовив "р-раз!", як раптом його парта боком виїхала із загального ряду й рушила до дошки.
— Коробков, ти що? — здивовано запитав учитель.