— У вас хороший апетит, курсант Вихристюк. Але перекусити можна буде трохи пізніше, на харківському вокзалі.
Хтось постукав у двері.
— Дозвольте, товаришу лейтенант.
— Прошу.
Лейтенант Сергєєв повеселішав, звернувся до курсантів, знайомлячи їх з командиром, який щойно увійшов.
— Це, товариші, наш старшина Страхомаха. Надстроковик.— І посміхнувся: — Хай вас прізвище не лякає. Старшина — це і звання, і, в даному випадку,— службова посада. Ви щось хотіли сказати, товаришу старшина?
— Так, товаришу лейтенант. Начальник школи наказав виводити людей. Усі в зборі.
Сергєєв підвівся:
— Для вас, товариші курсанти, розпорядження і накази старшини обов'язкові. І в дорозі, і по прибутті на місце. На всю школу молодших командирів старшина один. Запам'ятайте.— Сергєєв поправив шинелю, підтягнув пояс, повісив планшет на плече. Подав знак старшині, що передає майбутніх курсантів у його розпорядження. А сам пішов.
Твердий, сильний голос старшини примусив Павла зосередитися.
— Слухай мою команду! По одному за мною — шагом марш! — Старшина круто повернувся на місці і зробив перший крок. Скрипнули половиці.— Взяти речі! — почулася нова команда.
І ось Павло у дворі. Морозець не послабшав.
— Чого стали? — запитав Страхомаха, здивований тим, що його новобранці зупинилися.— За речами — марш!..
Імпровізована колона майбутніх курсантів гордо виступила з Покотилівки. Місцеві жителі, покинувши всі свої діла, забави, повиходили з хат, вітаючи необмундированих воїнів помахами рук, теплими поглядами, а літні жінки — зітханнями. Дивиться засніжене українське селище очима матерів і батьків на знайомих і незнайомих синів своїх, покликаних до лав Червоної Армії. Чотири десятки селянських молодих трударів... Вони всі, як один, народилися в чотирнадцятому. Куди ж поведе їх засніжена біла дорога? Чи зазнають на ній вони доброї солдатської слави?
Розділ двадцять перший
Як рій бджолиний, гуде Південний вокзал. Великий пасажирський зал, ресторан з мальовничою стелею, вражає розмірами вестибюль.
Старшина Страхомаха веде їх у спеціальний — військовий — зал. Стоїть біля патрульного з комендатури, пропускає пасажирів з речовими мішками за спинами. Павло намагається не відстати від товаришів по команді, спостерігає, де вони "приземляються".
— Курсант Чепель, не стійте посеред дороги. Знайдіть собі місце, бо поїзд нескоро,— вивів його із задуми Страхомаха.— До речі, он у правому кутку є буфет. Там гарячий чай, бутерброди. Рукомийник і все інше — в кутку, де світиться лампочка.
Іван Вихристюк, умостившись на широкій дубовій лаві, вже длубається у своєму мішку.
— А нашого полку прибуло, Чепель. Було сорок, як виходили з Покотилівки, а це ще десять на станції об'явилося.
Павло глянув туди, куди показував Іван. І першим, кого там побачив, був слюсар-ремонтник з їхнього цеху — Валерій. Місця на лаві йому не вистачило, і він сидів верхи на чемодані. Не сундучок взяв, бач, а сучасну річ. Павло залишив гуляйгірців, пішов до нього. Поруч сидів і лейтенант Сергєєв. Виявляється, і Валерій служитиме разом з Павлом. Хороша прикмета! Але в наступну мить поряд із Сергєєвим побачив і стриженого під машинку спортсмена в синій спортивній формі.
Кров ударила йому в лице. Невже? Ще наблизився. Обличчя знайоме. На підлозі біля ніг спортсмена лежить валізка з латунним замком і жовтий шкіряний чемоданчик. Чи не той самий, куплений на вулиці Свердлова біля Театру естради? Упізнав і коричневе півпальто. Ні, Павло не помилився. Він. Той, що вів тоді Лесю в театр. Нахабні очі, товсті губи, на кисті правої руки замшева манжетка і значок майстра спорту на шерстяному жилеті. Лейтенант Сергєєв щось розпитує в нього, він пихато відповідає і кусає з плитки шоколад. Ходуном ходять щоки, продукція знаменитої Харківської фабрики застрягає в зубах. Спортсмен поводиться так, ніби він з лейтенантом Сергєєвим запанібрата.
Валерій аж руками сплеснув, побачивши перед собою Павла.
— Ага, я ж казав... Слово честі, мені навіть наснилося ще дома, що служитимемо разом. Сядемо у вагоні поруч. Добре?
"Хто б міг подумати",— не розстається із своїми тривогами Павло, поглядаючи на спортсмена.
Поява в їхній команді Тодя — неприємний, несподіваний сюрприз.
Удруге в житті доводиться зустрічатися їм віч-на-віч. Дуже змінився дачник, розпух. Те, що він позбувся рудого чуба, змінило зовнішність, але очі, здається, такі ж нахабні, безбарвні. Давня неприязнь прокинулася в Павлові з новою силою.
— А ти, Валерко, не знаєш, за що цьому товстунові майстра спорту дали? І як його прізвище?
— Прізвища не знаю. А чув, що називають Тодосем.
Не помилився, виходить, Павло.
Пили з Валеркою чай з буфету. Закушували домашніми делікатесами. Валерій на закуску простягнув Павлові пачку "Нашої марки". І той, — здуру, чи що,— затягнувся тютюновим димом.
Їхній поїзд — пасажирський. Вагон, у якому їдуть,— плацкартний. Дві полиці знизу, дві зверху, а над ними, ще вгорі,— не то запасні, не то для речей. Як хтось захоче, може й там лягти.
Старшину Страхомаху по вагону веде провідниця. Показує, звідки починаються заброньовані для них місця. Як увійшли один за одним, так і розмістилися. І вийшло само собою, що поруч із Павлом поклав свій речовий мішок Валерій, а навпроти сів один із тих десяти харків'ян, які прибули безпосередньо на вокзал. Статурою схожий на Тодося — крутолобий, плечистий, в руках сила. Важкий фібровий чемодан легко закинув на верхотуру, як іграшку. Одяг цього городянина відрізнявся вишуканістю, штани і жилет — одне ціле, ніби мисливський теплий комбінезон. І все ж у цього любителя екстравагантного, недешевого одягу — великі мозолисті руки робітника-металіста, на них сліди роботи, яку виконує: він або коваль, або сталевар. На обличчі, коли придивитися, сині цяточки опіків. Незнайомий новобранець постояв з хвилину мовчки, тримаючись за полиці, ніби перевіряв їхню міцність, посунув угору гофровану шторку на вікні, в купе посвітлішало. Він був завеликий для цього купе, цей пасажир, якби всі інші вдалися у нього, можна було б подумати, що їдуть учасники змагань важкоатлетів. На найвищу полицю поклав він хутровий капюшон, відчепивши його від комбінезона. Далі розстебнув жилет, згорнув усередину хутром, примостив на середній полиці біля вікна.