Київ "Радянський письменник", 1987
Віталій Петльований
Анотація:
Головний герой роману українського радянського письменника Павло Чепель — звичайний сільський хлопець, на долю якого випало нелегке дитинство, стає комсомольцем, бере участь у розгромі куркульської банди, працює на ткацькій фабриці у великому місті. Романтик за характером, він зустрічається тут з першими радощами і випробуваннями. Потім — військова служба, передчуття загрози війни з фашизмом, у якій його покоління має взяти відповідальність за долю Вітчизни.
Це автобіографічна повість Віталія Петльованого про смт Хорошеве на Харківщині. Назва поселення "Хорошеве" замінена на честь місцевої "Гуляй-Гори".
OCR та подяка: Василю Кисиленко
Розділ перший
Бруківка шерхотить під колесами велосипеда, а він, Павло, наче в забутті. Він думкою у себе дома — в Гуляйгорі, вчувається: кричить півень, уже не в курнику, а на волі скликає рідню; десь недалеко торохкотять вози, а за вікном вищить корба — так енергійно крутить тільки Наталка... Рання пташка! Вчора вони разом були в кіно, потім ще довго гомоніли під ворітьми, а, бач, не спить, не відлежується.
При згадці про свою відвертість із нею Павло незадоволено покрутив головою: "Ох і дурень я, дурень безпросвітний". Сьогодні Наталка зустрінеться з Лесею і все їй розповість. Сміятимуться, звичайно. Не часто, мабуть, буває, ш;о хлопець освідчується не тій, кого любить, а вибирає в посередники її подругу.
Він і сам не знає, чому раптом так повівся, почав скаржитися. Вона не підохочувала його, але й не перебивала. Пригадував усе як було... Коли довкола все, нарешті, затихло,— опам'ятався.
— Дрімаєш? Мабуть, і нам пора,— звернувся до Наталки.
Але вона не відповіла. В якомусь заціпенінні вдивлялася в зоряне, миготливе небо, і руки її, коли Павло доторкнувся до них, були холодні.
Нічний птах майнув над ними. Наталка ворухнула плечем. Потім глухо запитала:
— Надумав тікати з села?
Павло від несподіванки здригнувся.
— Чому?..
— Мода така у хлопців. Чи з батьками посварився, чи з дівчиною — і гайда!
Павло зітхнув.
— А що б ти робила? Ну, на моєму місці?
— Я? Мабуть, як і ти, теж закохалася б у Лесю. Вона дуже хороша. Але від кохання не тікала б. І не просила б любові, а завойовувала б її. Завойовувала б, розумієш?
А мені, Павлику, здається, що Леся навіть не здогадується про твої душевні муки.
— Ще й як здогадується! Весь хутір знає. Батьки Лесині — теж.
— А я чула інше. Та й сама бачила, як Лесин брат Микола залицяється до твоєї сестрички. А ти, може, і його вибрав у посередники? Ні, в Миколи своє на думці, від нього допомоги не чекай. Сам скажи їй усе, сам.
— Ми ніколи не буваємо вдвох, як от з тобою. Леся уникає...
Наталка підвелася, поправила хустинку на плечах легенько відштовхнула його.
— Іди, Павле. Я нічого не обіцяю, хоча — спробую... Шкода мені тебе, козаче! Завієшся десь і про все забудеш. Нас теж. Батьків, цю хатину, садок. Хай уже — спробую розворушити Лесю: покличу її до нас. Заради тебе покличу.
Йому здалося, що рука Наталчина, яку він з вдячністю стиснув на прощання, так і не відігрілася.
Прислухаючись тепер до дівочих голосів, що долинали від колодязя, Павло сам собі дивувався. Як це трапилося? Мабуть, побачений фільм про лермонтовського Печоріна розтривожив його, збудив у серці ніжність, солодкий сум, бажання думати і говорити тільки про неї, про Лесю. А от про те, що він, Павло, справді вирішив тікати звідси і десь на новому місці почати самостійне, незалежне життя, Наталка догадалася вже сама. Неначе передалися їй вічні його суперечки із самим собою, мрії про якусь далеку будову в тайзі чи на березі Тихого океану, де треба буде жити в землянках, у палатках і просто неба і куди він згодом покличе за собою і Лесю. Ні про що таке він Наталці не казав, це була його таємниця, але сусідка, мов циганка-ворожка, підслухала думки.
Влітку майже кожний вихідний починався для нього однаково. Ще в темряві приходив за ним Микола, і сонце вони зустрічали на річці. Вудки чекали на них у сторожа колгоспного баштана — діда Михайла: саме проти була найбільша заводь і тут добре ловилися карасі, бралися й линки. Любив річку Павло, та сьогодні йому не до риболовлі. Він і Миколу попередив, що сам прийде до нього десь після сніданку по дуже важливій, невідкладній справі.
Як тільки Павло став на порозі, побачив сестру Надійку. Босонога, у квітчастому ситцевому платтячку, вже трохи тіснуватому, пов'язана білою хустинкою, годувала курчат. Квочка кидалася й собі до їжі, але не брала її, тільки дзьобала землю, ніби припрошуючи курчат. Павло помітив, що Надія навмисне сипле просо то в один бік, то в другий: їй, певно, подобається дратувати курчат, дивитися, як жовті грудочки перекочуються біля її ніг. "Вигадує Наталка",— подумав, згадавши, що та говорила про Миколині залицяння до Надії. До кого! Вона ж зовсім дитина.
— А де мати? — спитав Павло.
— Мати на базарі. Вмивайся мерщій, я тебе нагодую.
— А не знаєш, де моя сорочка-вишиванка?
— Мабуть, у шафі. Але спершу добре помий шию,— показала йому язика сестричка.— З милом. Тоді дам сорочку.
Він зиркнув повз неї у сусідський двір, чи немає там свідків їхньої розмови, кивнув Надійці.
— Чого тобі?
Квочка з курчатами теж пішла слідом за Надією.
— Що це за цятки у тебе на обличчі? Нова мода? — уважно приглядався до сестри.
— Де саме? — здивувалася.
— Ось тут і тут,— тикає він пальцем у щоку, в чоло.— Уся в сажі, як мара.
— Може бути. З печі молоко витягала.— Надія послинила кінчик хустинки, почала витиратися.
— Ну й диво з тебе — тільки розвозькала. Цеглиною терти доведеться, і то навряд чи допоможе.
Квапливо висипавши курчатам просо, сердито глянула на Павла: зрозуміла — брат жартує, ніякої сажі нема.
— Ага, он ми які! — насупилася і побігла до хати. За хвилину шафа була замкнена, а ключ сховано у запічку.— Вибирай, братику: або мий шию, або підеш на вулицю у спецівці,— стояла перед ним, поблискуючи лукаво чорними очима.— Сорочку перу тобі я, то мусиш слухатися. До речі, заодно вимиєш і голову. А то чуб — як дряпак.
Павло не став сперечатися, всміхнувся примирливо і пішов до печі. Підчепив рогачем здоровенний баняк, але зробив це не дуже вміло, і вода приснула на гарячу черінь. Надія забрала в нього рогач, ловко, немов граючись, підхопила баняк, пересунула на край припічка. Виполоскала гарячою водою балію.