Тепер стало видно, який він уже все-таки старий і здитинілий. Сам відверто агресивний, він сприйняв як агресію авт. спробу звільнитися від його ковіньки, хоч авт., дбаючи про свої ґудзики, відчіплявся дуже обережно й делікатно. Гойзер-старший раптом почервонів як рак, справді відірвав ґудзика, а з ним і чималий клапоть благенького сукна, й замахнувся ковінькою на авт. Хоч авт. завжди готовий підставити ще й ліву щоку, як його вдарять у праву, але тут йому здалося, що треба боронитися. Він пригнув голову, відхилився й насилу зумів гідно вийти з прикрої ситуації. Курт і Вернер втрутилися, почали заспокоювати старого і, мабуть, натиснули на невидиму кнопку, бо в дію вступила жива машина з середнього розміру грудьми, білява, невимовно холодна, І незворушно вивела старого з зали, щось нашіптуючи йому на вухо. Онуки хором прокоментували цю подію: "О, Трудо, ви наша найкраща секретарка, майстер на всі руки". Перше ніж вийти з приміщення (авт. не зважується вжити слова "кімната", щоб його не звинуватили в намірі образити Гойзе-рів), старий ще вигукнув: "Твій сміх, Губерте, тобі дорого коштуватиме, і сміється той, хто сміється останній!"
Ця сцена, здавалося, справила враження на Вернера й Курта Гойзерів тільки з погляду відшкодування потерпілому. Почалася неприємна розмова про подерту куртку. Стихійне бажання Вернера негайно заплатити за куртку більше, ніж вона коштувала, було, так би мовити, задушене в зародку Куртовим поглядом; усе-таки Вернер недвозначно сягнув рукою до гаманця, але потім здивовано відвів її назад. Авт. довелося вислухати такі слова як: "Звичайно, ми сплатимо вартість нової куртки, хоч не зобов'язані до цього", "Грошове відшкодування за заподіяну моральну шкоду", "Доплата за нервовий шок", а також назви страхових фірм, номери їхніх полісів; нарешті викликано зловісну Труду, яка попросила в авт. його візитну картку; коли ж виявилося, що такої картки в нього немає, вона занотувала його адресу в записнику з такою гидливою міною, наче хтось примусив її торкнутися чогось страшенно смердючого.
Тепер авт. хотів би сказати дещо й про себе: йому не треба нової куртки, хай навіть і вдвічі дорожчої, він воліє носити свою стару куртку; може, це звучатиме майже плаксиво, а він справді любить її, тому й наполягав на тому, щоб йому лише залатали дірку. Обидва Гойзери заходилися відмовляти його, посилаючись на кравецькі фабрики, яким, мовляв, нічого буде робити. У відповідь авт. послався на свою церувальницю, що не раз уже успішно лагодила йому куртку. Є люди, які, хоч їм ніхто не забороняє чи не заборонив би говорити, раптом кажуть: "Я хотів би щось сказати" або "Можна мені щось сказати",— в такому становищі опинився й авт., що в цій стадії переговорів насилу зберіг свою об'єктивність. Він утримався, не сказав про те, яка стара його куртка, скільки він у ній відбув подорожей, скільки ховав у її кишенях і витягав звідти всяких записок, не згадав про дрібні гроші, що провалювалися за підкладку, про крихти хліба, про вистріпані нитки. А хіба він міг признатися, що рівно сорок вісім годин тому до правої вилоги цієї куртки, хай і на коротку мить, торкнулася щокою Клементина? Щоб його запідозрили в сентиментальності, коли йшлося тільки про чисто європейське бажання, яке Вергілій визначив словами: "Іасгітае гегшт М
Настрій давно вже був не такий гармонійний, як спершу, не такий, як міг би бути, коли б Гойзери хоч трохи розуміли, що комусь стара річ миліша за нову й що не на все в цьому світі можна дивитися з погляду його матеріальної вартості. "Якби хтось вам розтовк ваш старий "фольксваген",— сказав нарешті Вернер Гойзер,— а потім, хоч мав би вернути тільки його ціну, запропонував вам нову машину, а ви б відмовилися, то я б назвав такий вчинок просто ненормальним, не інакше". Вже згадка про те, що авт. їздить старим "фольксвагеном", була образою, хай навіть несвідомою, натяком на його майновий стан і смак, натяком, який принижував авт., хоч, правда, тільки суб'єктивно, а не об'єктивно. То хіба він — авт.— вчинив такий великий гріх, коли забув про всяку коректність і сердито сказав, що він с... хотів на старі й нові "фольксвагени", бо йому тільки треба полагодити куртку, яку порвав старий крутій? Звичайно, така розмова ні до чого доброго не могла довести. Як їм пояснити, що хтось просто любить стару куртку і навіть не може її скинути, а від нього вимагали саме цього, щоб визначити, якої їй справді завдали шкоди, бо сталося ж так раз у житті, хай йому чорт, що сорочка під курткою теж була драна, чи пак розпорота, її зачепив вудкою в автобусі якийсь римський хлопчак, а крім того, й не дуже чиста — де вона в біса буде чиста, коли чоловікові в ім'я правди доводиться весь час бути в дорозі, весь час щось записувати олівцем чи ручкою, а додому він вертається такий стомлений, що падає ввечері на ліжко, навіть не роздягнувшись? Хіба так важко зрозуміти просте слово "полагодити"? Може, людей, чиїм ім'ям називають міські квартали, побудовані ними на своїх ділянках, охоплює якесь майже метафізичне роздратування, коли їм випадає пересвідчитись, що є речі, навіть куртки, які власникові не можна відшкодувати грошима? Хай навіть це буде прикрий виклик — але хто досі вважав авт. сувору об'єктивність більш-менш вартою довіри, той повірить і в те, що здається майже неймовірним: у цій суперечці він був об'єктивний, спокійний, ввічливий і, звичайно, непохитний, а Гойзери необ'єктивні, в їхніх голосах бриніла роздратованість, знервування, образа, їхні — наприкінці цієї неприємної сцени навіть Куртові — руки весь час смикалися до кишень, де, видно, лежали їхні гаманці, наче могли витягти звідти курт-
1 "Сльози речей" (латин.).
ку, стару куртку, яку авт. устиг полюбити за дванадцять років, яка стала йому дорожча за власну шкіру і навіть незамінніша, бо шкіру можна пересадити, а куртку ні; куртку, яку авт. любить без сентиментальності, а тільки тому, що, кінець кінцем, він європеєць і йому втовкмачили в голову Іасгітае гегит.
Як ВИКЛИК було сприйняте й те, що авт. опустився на паркет і почав лазити по ньому, шукаючи клаптик сукна, що був вирваний разом з ґудзиком; та латочка була б йому потрібна, якби він звернувся до церувальниці. Коли ж він нарешті відмовився від усякого відшкодування, сказав, що залатає куртку своїм коштом, натякнувши, що, може, йому якось пощастить дорахувати ці гроші до службових видатків, бо, врешті, він же прийшов сюди не з власної примхи,— це також сприйнято як зневагу: вони, мовляв, не дозволять так ображати себе і т. д. О, скільки непорозумінь! Хіба не можна повірити людині, що вона хоче тільки лишитися у своїй куртці і більше нічого? Невже треба зразу робити висновок, що вона сентиментальна й фетишизує речі? Адже існує якась вища економія, що забороняє викидати полатану, художньо зацеровану, цілком іще придатну, дорогу власникові куртку, викидати тільки тому, що в когось повно грошей і він не хоче ні з чим морочитись?