Невже вона не помічала незвичайної веселості батька, що, "чарівний, як ніколи" (Лотта Г.), з ранку й до вечора перебував у своїй конторі, "на нарадах", як "начальник планового відділу", вже не власник і навіть не акціонер, а тільки на досить високій "твердій платні плюс поточні видатки".
Нібито без жодного слова, самою тільки зневажливою гримасою зустріла Лені звістку про те, що її свекор за участь у бою, від якого минуло вже двадцять три роки, претендує не тільки на "Почесний хрест фронтовика", а навіть на залізний хрест другого ступеня, і що він "усі вуха протуркав" своєму приятелю Груйтенові — адже той, звісно, у себе в конторі частенько зустрічався й з генералами,— щоб поміг добути цю жадану відзнаку. А тим часом і досі ще жоден лікар не знайшов того осколочка гранати "з мачинку завбільшки ", через який Пф. постійно волочив свою "пропащу ногу". Невже вона не помічає й того, що Пфайфери хочуть її обплутати, бо це вони самі подали заяву про вдовину пенсію для неї — не помічає, що підписала ту заяву і що на її рахунок у банку щомісяця надходить шістдесят шість райхс-марок, і навіть за минулі місяці, з 1 липня 1941 року, пенсію теж нараховано? Може, Пфайфери зробили це лиш для того, щоб потім, аж через тридцять років, жорстоко на ній помститися, коли їхній взагалі цілком порядний син Генріх, що не волочить ноги, а таки справді втратив її, якось дорікнув Лені, що вона, мовляв, заробила на прізвищі Пфайферів мінімум сорок, а то й п'ятдесят тисяч марок, майже тридцять років одержуючи кілька разів підвищувану за цей час удовину пенсію, хоч часом, залежно від н власного заробітку, й неповну; а потім — зі злості на самого себе, що до такого докотився, а може (це думка авт., не підтверджена жодним свідком), і з ревнощів, бо ж він потай уклепався в Лені з першого дня — ще й крикнув при свідках (Гансі й Греті Гельценах) їй в обличчя: "А ти що за них зробила, за ті п'ятдесят тисяч марок? Один раз полежала з ним у кущах, а другий раз — це ж увесь світ знає— він уже мусив тебе благати, сердега, а за тиждень загинув і зоставив тобі чисте, бездоганне ім'я, а ти... а ти... а ти..." —та Лені так на нього глянула, що йому заціпило.
Чи Лені здається сама собі потіпахою після того, як їй кинуто в вічі, ніби вона, двічі віддавшись чоловікові, загребла за те близько п'ятдесяти тисяч марок... а вона... а вона?..
Лені не тільки частенько робить прогули, вона взагалі майже не показується в конторі й признається Лотті Г., що її аж млість бере, коли гляне "на оті купи новеньких грошей". Вона захищає свою машину від нової реквізиції й користується нею лише для того, щоб "поїздити за містом", однак тепер чимраз частіше бере з собою матір, і вони "цілими годинами сидять у гарних кав'ярнях та ресторанах, де-небудь над Рейном, усміхаючись одна до одної, дивляться на судна, курять сигарети". Що характерне в той час для усіх Груйте-нів, то це ота "незбагненна веселість, від якої просто збожеволіти можна було" (Лотта Г.). Пані Гр. нарешті поставлено остаточний діагноз, майже без надії на одужання: розсіяний склероз, що швидко прогресує. Лені вже на руках виносить її до машини й з машини; вона вже не читає, навіть свого улюбленого їтса, тільки часом "перебирає пацьорки" (ван Дорн), але не просить "церковного напуття".
Цей період у житті Груйтенів — від початку сорок другого до початку сорок третього — всі близькі до них люди в один голос називають "найрозкішнішим". "Ніякого впину, ніякого сорому, ну нічого для себе не жаліли, брали все, що лиш міг дати чорний ринок цілої Європи, і зараз, як я вам це сказала, ви, може, краще зрозумієте, чого я тепер із Лені не так щоб круто, але не дуже й ласкаво поводжусь... А тоді розкрилось оте страшне діло, що про нього я й досі не знаю, навіщо Губерт його затіяв. Адже ж воно йому непотрібне було. Непотрібне, і квит" (М. в. Д.).
"Діло" розкрилося тільки через одну безглузду випадковість чисто літературного характеру. Груйтен потім називав його "чисто блокнотною справою" — це означало, що всі матеріали він носив завжди при собі, в гаманці й блокноті; поштовою адресою в цьому ділі була його міська контора, і він не звірявся з ним нікому, не втяг у справу нікого, навіть свого приятеля й головного бухгалтера Гойзера. То було дуже ризиковане діло, гра на високі ставки, в якій Груйтена, безперечно, цікавили не так ставки, як сам процес гри, і, можливо, аж дотепер тільки Лені його "розуміє" так, як "розуміла" його дружина та ще — правда, лише до певної міри — Лотта Г.: вона розуміла майже все, тільки не "оту самовбивчу жилку — це ж було самогубство, чистісіньке самогубство... І що він робив з тими грішми? Роздавав пачками, оберемками, купами! Таке все це було безглузде, таке нігілістичне — без мети, без сенсу, якесь божевілля".
Задля цього "діла" Груйтен заснував у одному містечку кілометрів за шістдесят фірму, яку назвав "Шлем і син". Він добував фальшиві посвідчення, фальшиві замовлення з фальшивими підписами ("Адже до бланків він мав завжди вільний доступ, а підписи ніколи не були для нього проблемою, під час кризи двадцять дев'ятого — тридцять третього років він часом навіть жінчині підписи на векселях підробляв і казав: "Вона мене зрозуміє, а навіщо її тепер цим хвилювати?" — Гойзер-старший).
Отож та гра, та справа тривала цілих вісім чи дев'ять місяців і лишилась у пам'яті всіх будівельників як "скандал з мертвими душами". Суть цього грандіозного скандалу полягала в "абстрактній блокнотній грі" (Лотта Г.); в ній фігурували цілі гори оплаченого, одержаного й перепроданого на чорному ринку цементу, цілі загони "чужоземних робітників", що хоча й одержували платню, однак не існували, архітектори, виконроби, десятники, навіть їдальні й куховарки, що існували тільки в Груйтеновому блокноті. Не бракувало й протоколів прийняття об'єктів, і справжніх підписів під протоколами; банкові рахунки, виписки з рахунків — це була "цілком законна й чиста, принаймні на вигляд, справа" (д-р Шольсдорф згодом на суді).
Цього Шольсдорфа, хоч йому був тільки тридцять один рік і хоч він не вдавався ні до якої симуляції ("Я б і симуляцією не погребував, але мені це було непотрібне"), всі, навіть найсуворіші військово-медичні комісії визнавали непридатним до військової служби, дарма що не знаходили в нього ніяких фізичних вад чи хвороб: просто він був такий тендітний, нервовий і вразливий, що його не наважувались послати на військову службу — а це таки неабищо, як згадати що й у 1965 році члени медкомісій, німецькі лікарі, всім не зовсім хирлявим молодим німцям "найохочіше приписували б курс лікування Сталінградом". Щоб надійно "застрахуватися", один Шольсдорфів університетський товариш, який "сидів" на впливовій посаді, послав його за трудовою повинністю на службу до фінансової управи того містечка; і Шольсдорф там навдивовижу швидко і так добре освоївся з чужою для нього цариною, що вже за рік "зробився не те що необхідним, а просто-таки незамінним" (відставний фінансовий директор д-р Крайпф, Шольсдорфів начальник, якого пощастило ще розшукати на курорті, де лікують хвороби простати). І далі слова Крайпфа: "Дарма що філолог за фахом, він не тільки вмів рахувати, а й міг осягнути до найменших деталей найскладніші фінансові та бухгалтерські процеси й розпізнавати сумнівні операції — і все це всупереч своєму справжньому покликанню". Цим "справжнім покликанням" була славістика, якій Ш. щиро відданий і досі, а вужче — російська література XIX сторіччя, і "хоч я діставав пропозиції щодо роботи перекладачем, однак волів залишатись у фінансовій управі, бо що це за діло — перекладати унтер-офіцер-ську чи хай там навіть генеральську німецьку мову на російську? Невже я мав заплямувати цю святу для мене справу, обернувшись на підручний словник для допитів? Та нізащо!"