Одне можемо сказати твердо: усі Груйтени й Гойзери, а з ними й Марія ван Дорн, що стояла близько до обох родин, утратили, якщо вірити словникові, досить великі блага. З Лені діялося щось страшне: вона схудла, плакала так, що навіть чужі люди називали її ревою, її пишні коси не те щоб порідшали, але зблякли, і навіть дивовижний Маріїн куховарський хист, її багатющий вибір юшок, які вона, правда, готувала щоразу з С. І на очах, і найсвіжіші булочки не могли вернути Лені апетиту. На знімках із тих часів — їх зробив так, щоб Лені не помітила, один службовець із фірми її батька й потім віддав Марії — бачимо Лені змарнілою, блідою від С. III, геть знесиленою від С. III й С. І, анітрохи не схильною до С. II. Може, Лотта Гойзер не зовсім має рацію, запевняючи, що Лені поводилась не так, як справжня вдова? Може, вона все-таки була вдовою в якомусь глибшому, невідомому Лотті розумінні, і вдовою не тільки платонічною? В кожному разі, суб'єктивне С. III Лені було дуже велике. Не менше було воно і в інших. її батько вже не тільки впадав у задуму, а став сумний, похмурий і (за свідченням тих, хто мав із ним справу) "до всього збайдужів". Старий Гойзер так само був зломлений, і Лотта (за її власними словами) теж "давно стала не та, що колись". Пані Груйтен уже цілими днями не виходила зі своєї спальні, "лише час від часу з'їдала кілька ложок юшки та півскибки підсушеного хліба" (М. в. Д.) і поволі хилилась до смерті. Але фірма не тільки процвітала, а навіть ще й розширилася; більш-менш імовірне пояснення цьому дає старий Гойзер: "Підприємство було так добре організоване й налагоджене, а інспектори, плановики й будівельники, які працювали в Губерта, були такі віддані, що все робилося мовби само собою, за інерцією, принаймні того року, коли Губерт зовсім розладнався, і я також. А головне, то була пора ветеранів — їх тим часом набралося вже кілька сотень, і вони взяли підприємство у свої руки!"
Було б надто неделікатно брати інформацію саме в Лотти Гойзер про один невисвітлений період у житті старшого Груйтена; на жаль, довелося відмовитись від її влучних і на диво точних свідчень.
Якщо говорити по-сучасному, то після цих подій вона добрий рік, з квітня сорокового десь по червень сорок першого, була його "постійною супутницею". Можливо, він також був її постійним супутником, бо обоє вони потребували розради, якої, врешті, так і не знайшли.
Вони подорожували разом, вагітна вдова і пригнічений горем батько, що навіть не прочитав паперів про лихо, яке спіткало його сина й небожа, тільки попросив Лотту й Гоф-гау коротко переказати зміст тих паперів; він їздив від будови до будови, від готелю до готелю, начебто в справах, але ніде навіть не заглядав у креслення, в бухгалтерські книги, в документи чи на будівельні майданчики, лише час від часу мурмотів про себе: "С... я хотів на Німеччину". Він їздив поїздом або машиною, часто літав літаком, розпещував з горя п'ятирічного Вернера Гойзера,— тепер це тридця-тип'ятирічний добродій, що живе в шикарному помешканні з модерними меблями, захоплюється Енді Ворголом і ладен "лікті собі кусати", що надто пізно почав купувати його, аматор поп-арту й сексу і власник лотерейної контори; він добре пам'ятає довгі прогулянки на пляжах Схефенінга, Мер-ле-Бена й Булоні; пам'ятає, що "дідусь Груйтен" тиснув комусь руки, а Лотта плакала; пам'ятає будівельні майданчики, вантажників, робітників у "чудному вбранні" (мабуть, вязнів.— Авт.). Часом Груйтен, що нікуди вже не відпускав В1Д себе Лотту, лишався на кілька тижнів удома і змінював
Лені — сідав на ліжко до дружини й у відчаї пробував робити те, що й Лені: вголос читати щось про Ірландію,— казки, легенди, пісні,— але так само даремно, як і Лені; пані Груйтен усміхалася і стомлено хитала головою. Старий Гойзер, що, видно, найшвидше переборов своє С. III і від вересня вже не проливав С. І, знов "узявся до роботи" і час від часу вислухував від Груйтена дивне запитання: "Що, й досі контора пише?" Пише. Навіть добре пише: ветерани тримаються, стоять, мов стіна.
Невже Груйтен, хоч йому ще тільки сорок один рік, зовсім пропаща людина? Невже він не може змиритися зі смертю свого сина, коли навкруги тисячами вмирають чужі сини і горе не зломлює їхніх батьків? Чи він, бува, не почав читати книжки? Почав. Одну книжку. Знайшов молитовник 1913 року видання, подарований йому на перше причастя, й заходився "шукати розради в релігії" ("до якої він завжди був байдужий"—Гойзер-старший). Наслідок того читання один: Груйтен роздає гроші, "пригорщами", як одностайно запевняють Гойзер і його невістка Лотта, а також ван Дорн, що каже не "пригорщами", а "жменями" ("Мені теж давав гроші жменями, і я тоді відкупила собі садибу своїх батьків і клаптик городу"). Він пробує ходити до церкви, але ніколи "не витримує там більше, як дві-три хвилини." (Лотта). Йому "можна дати всі сімдесят, а його жінці, якій саме минув тридцять дев'ятий, тільки шістдесят, не більше" (ван Дорн). Він цілує дружину, часом Лені, але ніколи не цілує Лотту.
Може, в ньому почало згасати життя? Його колишній лікар, вісімдесятирічний доктор Віндлен, що давно вже не рахується з такою умовністю, як лікарська таємниця, і картає захоплення модними ліками як ідолопоклонство, запевняє авт.— розмова відбувається у Віндленовому помешканні, в старому будинку, де ще лишилося трохи меблів з часів його лікарської практики: білі шафи, білі стільці,— що Груйтен був "цілком здоровий, буквально здоровий як дуб — усе, геть усе в нього було бездоганне: печінка, серце, нирки, кров, сеча... До того ж він майже не курив, хіба одну сигарету на день, і випивав не більше як пляшку вина за тиждень. Щоб Груйтен був хворий? Та де там... Той чоловік, скажу вам, знав, хто він такий і чого він хоче. А те, що він часом мав вигляд сімдесятирічного, нічого ще не означає— певна річ, психічно й морально він був зломлений, але організм мав здоровісінький. З Біблії він запам'ятав одне: "Здобувайте собі приятелів нечистою мамоною", і робив це обома руками ".
Чи Лені й далі приділяє стільки уваги кінцевим продуктам свого травлення? Мабуть, ні. Вона частіше відвідує Рахель, навіть розповідає про ті відвідини. "Розповідає дивні речі", як засвідчує Маргрет. "Я спершу не вірила, а тоді поїхала з нею й побачила, що то правда. Гаруспіка вже не виконувала ніяких обов'язків, навіть не була "туалетною доглядачкою". І в церкву мала право ходити тільки тоді, коли там не співав хор і не було служби. її навіть виселили з давньої келії, і вона тепер тулилася на горищі в малесенькій комірчині, де раніше лежали віники, мітли, сода, мило й ганчірки. І знаєте, чого вона в нас попросила? Сигарет! Я тоді не курила, а Лені мала кілька сигарет, і Рахель миттю закурила одну й глибоко затяглася. Потім вибрала тютюн з недокурка... Я вже не раз бачила, як розпатрують недокурки, але так обережно, вправно, як вона, мабуть, ніхто цього не вмів робити... Так трусяться над недокурками хіба у в'язниці або десь у лікарні, сховавшись у туалеті. Вона обережно зрізала ножицями попіл, переворушила його, чи, бува, не лишилась там якась крихта тютюну, а решту висипала в порожню коробку з-під сірників. І все мурмотіла: "Господь близько, господь близько, я чую його ходу". Не те щоб нестямно, не іронічно, а цілком поважно... Вона не була божевільна, тільки якась занедбана, наче на ній ощадили мило. Я більше не була в неї, боялася, щиро вам признаюсь... У мене вже й так нерви були розладнані після смерті Генріха і його брата в перших. Коли Шлемера не було вдома, я з горя тинялася по солдатських їдальнях і десь ішла з котримось... Я вже була пропаща, хоч мала тільки дев'ятнадцять років... І не могла дивитися на ту черницю. Вона була наче миша, яку замкнули в клітці, щоб здохла... Видно було, яка доля її чекає. Вона ще дужче зморщилася, жадібно їла хліб, який їй принесла Лені, і все просила мене: "Маргрет, кинь, кажу тобі, кинь".— "Що кинути? — спитала я. "Те, що ти робиш". Я більше не мала відваги навідати її, просто не могла, в мене вже нерви були нікудишні... А Лені ще цілий рік ходила до неї. Рахель казала щось чудне: "Нащо вони мене ховають, краще просто вбили б". А Лені вона весь час переконувала: "Ти повинна жити, повинна, чуєш? Затям собі!" Лені плакала. Вона любила Рахель. Ну, потім з'ясувалося, що там було ("Що?"). Рахель була єврейка, а орден не виказав її, черниці вдали, ніби вона зникла під час якогось переміщення, а насправді сховали її, тільки дуже мало давали їсти, бо на неї не було продуктової картки. А вони ж не бідували — мали великий сад, годували свиней. Ні, мої нерви не могли того витримати. Вона сиділа в комірчині, як стара, висхла миша... Лені тільки тому до неї пускали, що вона була така наполеглива, а ще знали, яка вона наївна. Вона думала, що сестра лише покарана. Лені взагалі не знала до пуття, що таке єврей чи єврейка. А якби навіть знала і якби знала, як це небезпечно, то тільки сказала б: "Ну, то й що?" —і ходила б далі, присягаюся вам. Лені була хоробра... вона й тепер хоробра. Важко було слухати, як Рахель казала: "Господь близько, господь близько" — і поглядала на двері, наче він ось-ось мав зайти... Я боялась, а Лені... Вона теж дивилася на двері, але не злякано, а так, наче сподівалася, що господь справді зараз зайде. Це було на початку сорок першого, я вже тоді працювала в госпіталі, і Рахель знов глянула на мене й сказала: "Мало того, що ти поводишся погано, ти ще й ту погань уживаєш. Відколи ти її вживаєш?" І я відповіла: "Вже два тижні". А вона: "То ще не пізно кинути". А я: "Ні, я вже ніколи не перестану його вживати". Морфій, звичайно,— хіба ви не знали чи хоча б не здогадувалися?"