Випадковою кулею під час одного з таких бешкетів було забито дівчинку років восьми.
У народі зростали невдоволення, гнів, люта ненависть до гайдамаків.
— ЧихМ вони кращі за німців? Так само грабують. Так само насильничають, убивають людей. Коли вже прийде на них, клятих, загибель?
Слободяни все частіше говорили між собою про численні полки червоних воїнів, що вже вирушили па допомогу багатостраждальній Україні, і про те, що ці полки не сьогодиі-завтра проходитимуть через слободу. На підступах до Харкова вони завдадуть рішучих ударів німецьким полчищам і, розгромивши їх, поженуть з України заклятих ворогів з їхніми найманими вбивцями — гайдамаками та іншою наволоччю, яка зраджує вітчизну, знущається з народу.
Тільки б швидше приходили оті червоні полки. Багато нових воїнів, озброївшись гвинтівками, увіллються в їхні ряди, підуть захищати молоду республіку Рад.
І тоді гайдамакам, нарівні з німецькими окупантами, народ відплатить за всі їхні злочини, за сльози матерів, дівчат, молодиць, за пролиту кров і насильства. Але дні минали за днями, а Червона Армія не з'являлась. Народ заговорив про партизанів.
Знаходилися люди, які запевняли, що вони не тільки зустрічали в лісі партизанів, а навіть бували поблизу їхнього табору. Правда, партизанів ще малувато. їм не вистачає гармат, боєприпасів, але, як тільки дістануть іще хоч трохи гвинтівок та два-три кулемети,— гайдамакам прийде кінець!
— А як лее вони, партизани, живуть? У куренях чи в землянках? Хто їм варить обід? Де беруть продукти? Як їх розшукати? Молее, дорогу покажеш?
Зніяковілий "очевидець" не знав, що відповідати.
— Дорогу, значить, показати? Поблизу був, це точно, а ось поручитися: чи там їхній табір, чи в якомусь іншому місці... Але є така людина — лісник Мефодій. От йому все відомо. Він у них зв'язковий.
І до Мефодія почалося справжнє паломництво. Приходили юнаки, чоловіки. Прибігали жваві дівчата. І всі допитувалися в нього про партизанів.
Провідували лісника й колишні солдати. Вони не одразу починали розмову про партизанів, але Мефодій розгадував їхні думки, їхні бажання і починав потрібну бесіду першим, глибоко розчаровуючи відвідувачів тим, що йому, Мефодію, нічого не відомо про партизанський загін.
— Як же так? — дивувався тоді солдат, збентежений відповіддю лісника.— Кажуть, що ти зв'язковим у них. Не бійся... не видам... Я тобі теж признаюсь... Адже я фронтову гвинтівку заховав... Може, пригодиться тепер. Пішов би я до них... Допоможи. Іще з собою надійних солдатів приведу. Є такі. Ти зваж на це, Мефодію, спитай командира, розкажи йому: так, мовляв, і так, е підходящі люди, до загону просяться. Обстріляні... в боях бували. Кулею їх не злякаєш. За Радянську владу хочуть воювати.
— Не знаю... Не відаю... Охоче б тобі допоміг...
— Не віриш, значить, мені? Ну що ж, подумаємо самі... Може, що-небудь придумаємо...— і ображений солдат ішов собі додому.
Про ці відвідування Мефодій розповів другові Маке-дону, радячись з ним, як йому ставитися до таких пропозицій.
— Багато народу в сторожці моїй перебувало, і все народ підходящий, надійний... Шукають партизанський загін, а загону нема. Може, створити треба, як гадаєш?
— Якщо народ цього хоче,— загін буде. От тільки хто візьметься за цю справу?
— А хоч би й ти, Андрію Степановичу. Ти візьмеш на себе командування, ну а я вже піду до тебе в помічники.
— Жартуєш... Який же з мене командир? Столярне майстерство я знаю досконало, а військових справ не навчений. Ти, Мефодію, поки що запам'ятовуй цих людей. Воюватимуть вони ще за Радянську владу. Сьогодні загону нема, а можливо, завтра він з'явиться. Народ не дрімає. Ось тоді твоя допомога пригодиться. І люди ці вірні пригодяться. Так я гадаю.
Затяжну дощову осінь змінила люта зима. Гайдамаки все ще були при владі. Біднота їх ненавиділа й боялась. Перед різдвяними святами Македона несподівано викликали до отця Віталія. Піп ласкаво привітався з Андрієм Степановичем, запросив до столу випити чашку чаю з вишневим варенням.
— Ми вирішили доручити тобі одну справу,— почав він, п'ючи невеликими ковтками з фарфорового блюдечка гарячий чай.— Хочемо, щоб ти збудував нам до водохреща Йордань.
— Не зможу я, батюшко, здоров'я...
— Не думай відмовлятися,— попередив його піп,— а то матимеш великі неприємності. Ми знаємо — ти кращий у слободі майстер і, крім тебе, ніхто не може справитися з таким завданням. Ми навіть вирішили заплатити тобі за твій труд скільки потрібно. Ти повинен бути вдячний за те, що тебе не утискує влада. Адже всі знають, хто такий Яків, і не займають тебе.
Думав над цим? А не займають тому, що я так захотів. Ти потрібний для церкви. Ти майстер. Сподіваюсь, зрозумів тепер, чому відмовлятися тобі не можна?
— Зрозумів.
— Син може бути більшовиком, а батько справжній християнин. Ось ти і приступай до роботи негайно, щоб вчасно впоратися. Гайдамаки збираються святкувати хрещення разом з нами.
Андрій Степанович примушений був погодитись. Повертаючись додому, він зайшов на базар, купив дешевих конфет, пряників, медового, майстерно розмальованого червоною фарбою і золотом коня. Всі ці гостинці вручив дружині. Сховавши їх до скрині, вона принесла з хлівця оберемок пахучого сіна, намостила перед іконами своєрідне гніздо і в нього поставила два чавунчики, помітивши їх крейдяними хрестиками. Один чавунчик був з узваром, другий — з пшеничною кутею.
Зимовий день короткий. Не встигло ще як слід звечоріти, а вже на слобідських вулицях почали з'являтися діти з вузликами, що в них акуратно була ув'язана вечеря.
Старші вели за собою молодших братиків і сестричок. Зовсім маленьких несли на руках або везли на санчатах, укутавши малят в теплий одяг так старанно й дбайливо, що виднілися тільки оченята, сповнені цікавості й захоплення.
Хрещені матері та батьки куштували солодку кутю, а потім наділяли своїх хрещениць і хрещеників цукерками, пряниками, грошима.
Македони у хаті самі. Варвара засвітила лампаду, перехрестилась, дивлячись на ікони, освітлені мерехтливим вогником. Згадавши, що святкової скатерті нема, вона вийняла з сундука стареньку, але чисту плахту, накрила нею стіл, поставила паперові квіти, куплені у черниць "Тіхвінської пустині". Підійшла до вікна.