Куля пробила Пимону груди, трохи нижче від георгіївського хреста та медалі, що їх він одержав за геройські подвиги па війні. Захитався Пимон, упав. У куточку губів з'явився, стікаючи на пишну бороду, червоний струмок теплої крові.
Нікого більше не били батогами. Пішов звідси німецький офіцер, пішли слідом за ким слобідські багачі. Ніхто нічого не сказав людям, що стояли досі біля муру, і вони, боязко озираючись, почали розходитися по домівках"
Нікуди не хотіла йти тільки Таня. Стоячи на колінах біля батька, вона дивилася в його розкриті очі, тормошила, кликала додому. Але він був глухий до її слів, до сліз, до її невтішного горя.
Підійшов дідусь Македон, взяв дівчинку за руку.
— Ходімо, Таию. Ходімо, дитинко, я одведу тебе до мами.
— Мами нема... Мама пішла на хутір до тітки.— І дівчинка знову заходилася тормошити батька.
На вулицях стояли німецькі патрулі... Вони знали, звідки повертаються слободяни, і посміхались, спостерігаючи, як катованих, ослаблих людей вели під руки родичі та сусіди.
41
Олімпіада ждала, що зараз прийде гайдамака, звільнить її з-під арешту. Не буде ж Саша тримати її тут до ночі.
Але минали години, а ніхто не з'являвся. За ці кілька годин багато чого передумала Олімпіада. Ніколи не забуде вона сьогоднішньої розправи над слобідською біднотою, ніколи не забуде образи, завданої їй сином. Матір, рідну матір заарештував, наказав під конвоєм одвести до холодної, при всіх людях насміявся з її старості! Ніколи не простить вона цього Олександрові, заради якого прийняла стільки мук.
В душі зростало недобре почуття до сина. Все більше й більше переконувалась нещасна мати, що Олександр став їй чужим, зовсім чужим. Та коли б хтось інший вчинив таке лиходійство, вона перша прокляла б ту людину!
"А це ж мій син..."
З далекого минулого поставав образ ясноволосого жвавого хлопчика. Тоді він був для неї єдиною втіхою в її безрадісному житті. Але цей образ тепер затуманювавсь, і вона бачила перед собою тільки зле обличчя, міцно зціплені зуби, гадючий погляд очей.
"Хіба це мій син? Хіба міг мій син підвести руку на дівчинку?"
І коли через ґратчасте вікно долинув одчайдушний дитячий крик, Олімпіада, закривши обличчя руками, впала на брудну солому, гірко ридаючи. Вона не знала, що було далі, але постріл примусив її звестися на ноги, знову підійти до вікна, і те, що вона побачила, приголомшило її остаточно. На землі, розкинувши руки, лежав Пимон Базалій. Вона все зрозуміла і з жахом промовила:
— Убивця!
Порожньо раптом стало в материнській душі: вона втратила Олександра назавжди. Немає в неї більше сина. Не хотіла Олімпіада цю люту, жорстоку тварину називати своїм сином. Хай прокляття лежить на ньому за всі його чорні діла і вчинки! Як вона гляне тепер в очі людям? Скрізь вони проводжатимуть її недружелюбними поглядами, вказуватимуть на неї пальцем, ненавидітимуть за те, що породила на світ, виростила на горе бідним людям такого ката!
Опівночі почулися кроки, загримів зовнішній засув, розчинилися двері холодної, і гайдамака випустив її на волю.
Хоч облогу знято, але слобідські вулиці зовсім безлюдні й тихі.
Голодна, змучена, Олімпіада ледве дійшла до свого двору. Хвіртка була защепнута. У крайніх вікнах світилося, значить, чоловік дома, а може, дома й син.
Олімпіада постукала. У вікні піднялася занавіска. Мати побачила Олександра.
— Дома,— промовила вона ослаблим, безрадісним голосом, і їй чомусь стало страшно зустрітися з сином. Невідомо, чи усвідомив він свою провину, чи розкаявся в своєму вчинкові? Що він скаже їй? Як гляне на неї, ображену матір, коли вона, повертаючись з холодної, переступить через хатній поріг?
— Відчиніть!
Син різко опустив занавіску.
Олімпіада стояла біля хвіртки, але з будинку ніхто не виходив.
"Що це значить? Не почули хіба, що хтось стукає, чи, може, Саша не хоче пустити мене в дім?" Від однієї лише такої думки матері стало недобре. Стислося в грудях серце. Знову постукала — ще сильніше, але з будинку так само ніхто не вийшов. До сусідів проситися на ночівлю — соромно. Та, можливо, й не пустять тепер вони її. Ночувати під відкритим небом холодно.
"Що ж робити? Де знайти притулок?"
Олімпіада стояла біля воріт, поки не погасло у вікнах світло. Коли б була молодшою і вистачило сил, вона перелізла б через паркан, переночувала б у хлівці. Там є солома, є деяке дрантя — можна б укритися і заснути.
Але зараз про це нічого було й думати.
Почав накрапати дощ, посилюючись з кожною хвилиною.
Олімпіада стала під навісом крамниці, чекаючи, поки злива вщухне.
Ніч ставала темнішою. Якась жінка швидко йшла вулицею. Придивившись, Олімпіада пізнала Македониху.
Де вона була? Чому поверталася додому так пізно? Запитувати про це було зараз незручно. Можливо, що Македониха не захоче з нею навіть розмовляти, зневажаючи її за сина-гайда-маку. Але як же Олімпіада здивувалася, коли Варвара, зупинившись, першою підійшла до неї, співчутливо запитала:
— Олімпіадо, це ти?
— Я.
— А чого ж тут стоїш у таку негоду? Чому не йдеш спати? Адже пізно.
— Защепнута... Хвіртка защепнута...
— Не пускають, значить?—догадалася Македониха. Олімпіада нічого їй не відповіла.
— Ля за примочкою ходила... до фельдшера. Спасибі, дав ліки. Каже, повинно допомогти. Спина у мого Андрія вся в кривавих смугах. Дивитися — і то страшно. Правда, Андрій у мене терплячий, але я бачу, як він мучиться...— І замовкла, збагнувши невчасність такої розмови. Безсалиха може подумати, що вона завела цю розмову навмисно, аби зайвий раз нагадати їй про сина і цим завдати болю. Тому Македониха почала заспокоювати Олімпіаду.
— Ти не горюй... Не пускають тебе в дім? Ну що ж, ходімо зі мною. У нас переночуєш. Ось дощ трохи вщухне, і підемо. Ти не думай, Олімпіадо, що ми сердимося на тебе. Все ми чули, все бачили. Син у тебе, правду треба сказати, жорстокий, але ти за нього не повинна відповідати.
— Син? — перепитала Олімпіада, і голос у неї затремтів.— Немає в мене більше сина,— сказала вона ледве чутно.— Прокляла я його...
А коли дощ ущух, Македониха взяла під руку Олімпіаду, повела її до себе ночувати.
42
Важкі часи настали для слобідської бідноти. По дворах вешталися німці, грабуючи населення. Там кричала молодиця, у якої забирали останнє добро. Тут ридала мати і плакали діти, дивлячись, як з двору виводили єдину корову.